Виконання судових рішень у цивільних справах: відмінності між версіями

Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів " та ч. 1 ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження" (на далі - Закон) примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених Законом випадках на приватних виконавців. Так відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених ст. 3 Закону, а саме: виконавчих листів та судових наказів; ухвал, постанов судів; виконавчих написів нотаріусів; посвідчень комісій по трудових спорах; постанов про стягнення виконавчого збору, постанов про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди; постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення; рішень інших державних органів та НБУ, які законом визнані виконавчим документом; рішень Європейського суду з прав людини, а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; рішень (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу, якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень. Частиною 2 ст. 5 Закону також встановлені обмеження щодо примусового виконання приватними виконавцями певних виконавчих документів. Так згідно вищевказаної статті приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання виконавчих документів щодо: рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною; рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету; рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону; рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи; рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини; рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності; рішень про виселення та вселення фізичних осіб; рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена; рішень про конфіскацію майна; рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання; інших випадків, передбачених цим Законом та Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Також протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця, приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.

Одночасно з цим, слід зауважити, що ст. 6 Закону передбачено виконання рішень іншими органами та установами, а саме: у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються податковими органами, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами; рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів; у випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами.

Щодо примусового виконання рішення суду у цивільних справах, слід зауважити, що державною виконавчою службою (державним виконавцем) чи приватним виконавцем не виконується безпосередньо рішення суду, а виконуються виконавчі документи, що видані на підставі рішення суду. У зв'язку з чим, для виконання рішення необхідно звернутись до суду, що винес рішення та отримати на підставі нього виконавчий документ (виконавчий лист або судовий наказ). Після чого звернутися з заявою про відкриття виконавчого провадження до відповідної державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцем виконання рішенння протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили. Місцем виконання рішення відповідно до ст. 24 Закону є місце проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його имайна. До заяви про відкриття виконавчого провадження додається виконавчий документ та квитанція про сплату авансового внеску. Авансовий внесок сплачується в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Від сплати авансового внеску звільняються стягувачі за рішеннями визначеними [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#n275 п.2 ч. 2 ст. 26 Закону].