WikiLegalAid - Внесок користувача [uk]

Обговорення:Самочинне будівництво

2017-03-02T10:41:50Z

Volodymyr.romanko: Volodymyr.romanko перейменував сторінку з Обговорення:Самочинне будівництво на [[Обговорення:Набуття права власності на самочинне будівництв...

#ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ [[Обговорення:Набуття права власності на самочинне будівництво]]

Відшкодування майнової шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди

2017-02-23T13:26:13Z

Volodymyr.romanko: Створена сторінка: == Нормативна база == # [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України] (ЦК України) # [http:...

== Нормативна база ==
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України] (ЦК України)
# [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільний процесуальний кодекс України] (ЦПК України)
# [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1961-15 Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів»]
# [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001-%D0%BF Правила дорожнього руху] (ПДР).
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0004700-95 Постанова Пленуму Верховного суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.95 №4]
# [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0006700-92 Постанова Пленуму Верховного суду України Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди від 27.03.92 №6]
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z1074-03 Методика товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 24.11.2003 №142/5/2092]

== Правові підстави відшкодування майнової шкоди внаслідок ДТП ==
Спори, що виникають з відшкодування майнової шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), розглядаються судами за загальними правилами підсудності, передбаченими гл.1 розд.III ЦПК України. Однак, у відповідності до чч.3, 6 ст.110 ЦПК України, право пред’явити такий позов мають особи й за зареєстрованим своїм місцем проживання або перебування чи за місцем завдання шкоди, а також в разі виникнення спору із договору страхування (ч.8 ст.110 ЦПК України). 

За загальними правилом, суб’єктний склад сторін у спорах цієї категорії такий:
* самі учасники ДТП;
* володільці-користувачі транспортних засобів;
* власники джерел підвищеної небезпеки, з якими винні особи перебували в трудових відносинах;
* страхові компанії, з якими власники транспортних засобів перебували в договірних відносинах;
* особи, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями;
* треті особи, як правило водії, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
В таких спорах позивачами можуть виступати як фізичні та юридичні особи, яким завдано матеріальної шкоди, зокрема власники та володільці майна, а також фізичні особи, яким завдано моральної шкоди. Відповідачами ж виступають: володільці (власники) транспортних засобів; винні особи — володільці (власники) транспортних засобів; винні особи, які не на відповідній правовій підставі заволоділи транспортним засобом; власники (володільці) транспортних засобів, недбалість яких сприяла неправомірному заволодінню; роботодавці (володільці, власники транспортних засобів) — за шкоду, завдану їхніми працівниками під час виконання трудових обов’язків; страхова компанія — за майнову шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, визначених ст.ст. 1178, 1179, 1183, 1186-1188 ЦПК України.

== Відповідальність за завдання майнової шкоди внаслідок ДТП ==
Відповідальність за завдання майнової шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку визначено ч.2 ст.1187 ЦК України. Відповідальність, у таких випадках, несе винна особа, яка є водієм автомобіля чи особа, яка керувала таким автомобілем і з вини такої сталася ДТП. У відповідності до п.2.2 Правил дорожнього руху, якщо особа під час керування автомобілем мала посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційний документ на такий, переданий їй власником чи іншою особою, яка на законній правовій підставі використовує цей транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання майнової шкоди. 

Виняток із цього правила передбачено чч.3, 5 ст.1187 ЦК України, відповідно до яких особа, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядчик тощо), звільняється від обов’язку відшкодування майнової шкоди, завданої транспортним засобом у випадках незаконного заволодіння автомобілем третьою особою, завдання майнової шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілої особи. Вказані випадки повинні бути підтверджені належними доказами (матеріалами кримінального провадження, якими встановлено обставину незаконного заволодіння третьою особою транспортним засобом; іншими матеріалами, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілої особи), про що обов’язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення. 

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки не несе відповідальності за завдану шкоду потерпілим особам, якщо вона керувала транспортним засобом у зв’язку з виконанням трудових обов’язків. Така особа, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише в порядку регресу відповідно до ст.1191 ЦК України. 

Наявність трудових відносин між володільцем та особою, яка керувала джерелом підвищеної небезпеки має підтверджуватись відповідними доказами, зокрема документами, підтверджують наявність трудових відносин тощо). На виникнення зобов’язання володільця (власника) джерела підвищеної небезпеки щодо відшкодування заподіяної ним майнової шкоди впливають обставини, такі як в який саме час було заподіяно шкоду (під час виконання трудових чи службових обов’язків); чи було джерело підвищеної небезпеки надано працівникові в процесі виконання ним трудових обов’язків чи він самовільно, неправомірно використав його в особистих цілях. 

Як визначено у п.8 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 №4 (зі змінами), за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою він перебуває в трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу. Тому норми ст.1172 ЦК України стосуються відшкодування як майнової, так і моральної шкоди. 

У будь-якому випадку при поданні позову про відшкодування майнової шкоди володільцем (власником) транспортного засобу слід обов’язково з’ясовувати, чи була застрахована у установлено законом порядку його відповідальність страховим полісом на момент завдання шкоди. Якщо так, необхідно залучати страховика до участі у розгляді справі.

== Застосування вироку, що набрав законної сили, або постанови в справі про адміністративне правопорушення внаслідок ДТП ==
Під час розгляду справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої постановлено вирок, що набрав законної сили, або винесено постанову в справі про адміністративне правопорушення, це судове рішення є обов’язковим для суду лише щодо з’ясування питань, чи мали місце такі дії та чи вчинені вони цією особою. Відтак, розглядаючи спір, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може тільки вирішувати питання про розмір відшкодування. Прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови повинні оцінюватись судом відповідно до положень ст.212 ЦПК України. На підтвердження висновку суду щодо розміру збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також навести докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад урахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого). 

Доводити відсутність своєї вини відповідно до вимог ч.2 ст.1166 ЦК України має заподіювач шкоди, а не позивач, хоча він й не позбавлений цього права. Положення ч.3 ст.61 ЦПК України фактично позбавляють особу, вину якої встановлено вироком у кримінальній справі або постановою у справі про адміністративне правопорушення, можливості спростувати наявність такої вини. Проте вказана процесуальна норма не дає підстав за будь-яких обставин уважати невинною в ДТП особу, відносно якої не порушувалося кримінальне провадження та не складався протокол про адміністративне правопорушення. У цьому випадку вину такої особи може бути підтверджено чи спростовано іншими належними й допустимими доказами, передбаченими ст.57 ЦПК України, зокрема висновком судової автотехнічної експертизи, письмовими доказами тощо. У випадку встановлення вини особи в ДТП постановою про притягнення до адміністративної відповідальності ця особа не позбавлена права доводити протиправність дій інших учасників ДТП та причинний зв’язок цієї протиправності із завданою шкодою.

== Відшкодування шкоди в порядку часткової відповідальності ==
Визначаючи ступінь вини заподіювачів шкоди в процентному відношенні, суд має враховувати всі обставини, пов’язані із завданням майнової шкоди, зокрема форму вини щодо порушення ПДР. Частиною 2 ст.1188 ЦК України встановлено, що в тих випадках, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані відшкодувати її незалежно від їхньої вини. Відповідно до ч.1 ст.1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими особами. 

Пасажир транспортного засобу підпадає під категорію «інші особи», яким завдано шкоди внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки. Отже, якщо при зіткненні кількох автомобілів постраждав пасажир або пішохід, обов’язок компенсувати потерпілому шкоду покладається на всіх володільців (власників) джерел підвищеної небезпеки солідарно, незалежно від їхньої вини. 

Відповідно до роз’яснень, викладених в п.3 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.92 №6 «шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них в частині, заподіяної нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам». 

Відповідно, розмір компенсації шкоди встановлюється законом або домовленістю сторін, а в разі наявності спору між сторонами — судом.

== Право на відшкодування майнової шкоди внаслідок ДТП ==
Майнова шкода, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, регулюється гл.82 ЦК України. Також, роз’яснення з цього приводу наведено у постанові Пленуму ВС від 27.03.92. відповідно до правових норм при визначенні розміру майнової шкоди слід враховувати розмір такої шкоди, спричиненої майну або особистим немайновим правам потерпілих осіб. Під шкодою, що має бути відшкодована, слід розуміти втрату або зменшення блага потерпілих осіб внаслідок порушення їхніх прав або втрату нематеріальних благ (життя, здоров’я тощо). 

У відповідності із ч.1 ст.1195 ЦК України у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілі особи мають право на відшкодування їм заробітку (доходу), втрачених «внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності», а також на відшкодування «додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо». 

Розмір шкоди, завданої смертю потерпілих осіб, відшкодовується за правилами ст.ст.1200—1201 ЦК України. Відповідно до таких таке право «мають непраце¬здатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті», та особа, «яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника». 

Право на відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичних та юридичних осіб, має власник, відповідно до ч.3 ст.386 ЦК України та/або особи, які мають речове право на чуже майно (ст.396 ЦК України).
Вирішуючи питання про компенсацію шкоди, завданої майну потерпілої особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої, слід звернути увагу на положення ст.1192 ЦК України, згідно з якої «з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків, що підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі». 

Відшкодування шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, регламентовано ст.30 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів» (з відповідними змінами). Згідно з такою «транспортний засіб уважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно не обґрунтованим. Ремонт вважається економічно не обґрунтованим, якщо передбачені згідно з аварійним сертифікатом (рапортом), звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним аварійним комісаром, оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до ДТП. Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП». На залишки транспортного засобу отримує право страховик чи Моторне транспортне страхове бюро. 

Положення цієї норми на підставі ст.8 ЦК України повинні застосовуватися при компенсації шкоди не тільки страховиком, а й іншими особами, які несуть відповідальність за її заподіяння. У цьому випадку обов’язок доведення розміру майнової шкоди лежить на позивачеві, а експертиза призначається судом тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі. 

Положення Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 24.11.2003 №142/5/2092 (зі змінами) слід брати до уваги при оцінці розрахунку майнової шкоди, заподіяної транспортному засобу внаслідок ДТП, які викладені у висновках автотоварознавчих експертів і розрахунках страхових відшкодувань, здійснених страховиками.

[[Категорія:Інші питання цивільного права‎]]
[[Категорія:Договірне (зобов’язальне) право‎‎]]
[[Категорія:Суди]]‎

Договір дарування

2016-12-19T14:57:32Z

Volodymyr.romanko: Створена сторінка: '''Поняття та загальна характеристика договору дарування''' Відчуження майна не завжди в...

'''Поняття та загальна характеристика договору дарування'''
Відчуження майна не завжди відбувається на платних засадах. Відносини, що виникають при безоплатному переданні майна у власність іншій особі, опосередковуються, зокрема, договором дарування.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України). Законодавець виділяє кілька видів договору дарування:
1) договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723,724 ЦК України);
2) договір дарування з обов'язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725, 726 ЦК України);
3) договір про пожертву (ст. 729,730 ЦК України).
За своїми юридичними ознаками договір дарування є реальним (крім такого його виду як договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому), оскільки права та обов'язки виникають у сторін з моменту прийняття дарунка обдаровуваним, двостороннім (коли обов'язки покладаються на обох сторін) і безвідплатним (немає зустрічного задоволення з боку обдаровуваного).
Двосторонній характер цього договору має свої особливості, оскільки обов'язки у дарувальника, за винятком договору дарування з обов'язком обдаровуваного на користь третьої особи та договору про пожертву, виникають лише у випадку наявності у дарунка певних недоліків або особливих властивостей, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або інших осіб. В обдаровуваного ж обов'язок виникне лише у разі пред'явлення дарувальником вимоги про розірвання договору. Отже, виходить, що в деяких випадках за цим договором може взагалі не виникати обов'язків у його сторін.
Окремо необхідно зупинитися на безвідплатності договору дарування. Цей правочин у будь-якому разі не повинен містити умов про надання зустрічного задоволення. У ч. 2 ст. 717 ЦК України підкреслюється: договір, який встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Слід мати на увазі, що сплата обдаровуваним умовної або символічної суми за дарунок, що часто зустрічається у побуті (наприклад, дрібних монет при даруванні тварин, ножів), не робить цей договір відплатним. При цьому важливе значення має усвідомлення сторонами того факту, що надання зустрічного майнового задоволення є саме даниною традиції та не виконує ролі компенсації за отримане майно. За відсутності усвідомлення умовності й символічного характеру надання з боку обдаровуваного і, навпаки, спрямування волі сторін саме на компенсацію дарунка їх правовідносини не можуть розглядатися як договір дарування, навіть якщо зустрічне надання є явно нееквівалентним отриманому дарунку.
Сторонами договору дарування є дарувальник і обдаровуваний. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальна громада (ч. 1 ст. 720 ЦК України).
На сторони договору дарування, як і сторони будь-якого цивільно-правового договору, поширюються загальні вимоги щодо обсягу їх дієздатності (статті 31, 32, 37, 41 ЦК України), заборони щодо можливості надання згоди на здійснення правочину піклувальником (ст. 70 ЦК України), вимоги щодо необхідності отримання дозволу органу опіки та піклування на вчинення деяких правочинів (ст. 71 ЦК України). Крім того, законодавець встановлює додаткові обмеження стосовно можливості укладення цього договору.
Так, батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних (ч. 2 ст. 68, ч. 2 ст. 720 ЦК України). Однак опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) можуть передавати майно підопічному у власність за договором дарування, а піклувальник може дати згоду на дарування своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами майна підопічному (ч. 1 ст. 68, ч. 1 ст. 70 ЦК України). Цим законодавець захищає інтереси малолітніх, неповнолітніх і недієздатних осіб, оскільки особливістю договору дарування є зменшення майна дарувальника без надання відповідної компенсації.
Відповідно до ч. 2 ст. 720 ЦК України підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, лише якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника (це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви).
Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. При цьому у дорученні на укладення такого договору обов'язково потрібно зазначити особу обдаровуваного, оскільки в іншому випадку воно є нікчемним.
Предметом договору дарування (дарунком) можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші й цінні папери, нерухомі речі, а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (ст. 718 ЦК України).
Однак слід мати на увазі, що дарування речей, обмежених у цивільному обігу (наприклад, вогнепальної зброї, пам'яток історії та культури), не повинно порушувати їх спеціального правового режиму. Не можна дарувати майнові права, які нерозривно пов'язані з особою їх володільця (право одержання аліментів, пенсії тощо). Деякі майнові права (наприклад, сервітути) не можуть бути предметом самостійного відчуження, тобто їх не можна передавати окремо від речі, яку вони обслуговують.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч. 1 ст. 722 ЦК України). При цьому, якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди і обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття, дарунок вважається прийнятим. Також прийняттям дарунка є прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності наріч, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо).
Форма договору дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути усною.
Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому обов'язково мають бути укладеними у письмовій формі, при недодержанні якої вони є нікчемними.
Дарування рухомої речі, яка має особливу цінність, також підлягає письмовому оформленню. Передання такої речі за усним договором є правомірним тільки у випадку, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.
Договори дарування нерухомої речі та валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесяти кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладаються обов'язково у письмовій формі та підлягають нотаріальному посвідченню.
Основною ознакою, за якою договір дарування відмежовується від інших цивільно-правових договорів, спрямованих на передання права власності, є його безвідплатність.
Проте окремо необхідно зупинитися на відмінностях договору дарування від договору ренти. Відповідно до ч. 2 ст. 734 ЦК України, якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти безоплатно, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються положення про договір дарування. Однак у такому випадку договір ренти за своєю суттю не стає договором дарування. У договорі ренти "безоплатність" при відчуженні майна означає відсутність зустрічного задоволення з боку платника ренти лише у момент передання йому майна. Виконання договору ренти обумовлює отримання одержувачем ренти зустрічного майнового задоволення у вигляді ренти, що йому сплачується, й означає, на відміну від дарування, відплатність цього договору.
'''Права та обов'язки сторін за договором дарування'''
Дарувальник зобов'язаний:
1) повідомити обдаровуваному про відомі недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або інших осіб (ч. 1 ст. 721 ЦК України);
2) відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком, якщо він не повідомив обдаровуваного про відомі йому недоліки або особливі властивості подарованої речі (ч. 2 ст. 721 ЦК України). Отже, обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на дарувальника за наявності таких умов у сукупності:
- зазначена шкода була завдана саме внаслідок недоліків чи особливих властивостей дарунка;
- дарувальнику було відомо про недоліки чи особливі властивості його дарунка, через які обдаровуваному або іншим особам було завдано шкоду;
- дарувальник не повідомив обдаровуваного про вказані недоліки чи особливі властивості дарунка.
Дарувальник має право:
1) доручити укласти договір дарування представнику (ч. 4 ст. 720 ЦК України);
2) відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо вона передана підприємству, організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручення обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК України);
3) вимагати розірвання договору дарування у встановлених законом випадках (статті 726, 727 ЦК України).
За загальним правилом, на обдаровуваного покладається лише обов'язок повернути дарунок у натурі (якщо він є збереженим) у разі розірвання договору дарування (ч. 5 ст. 727 ЦК України). Йому також надаються відповідні до обов'язків дарувальника права.
'''Розірвання договору дарування'''
Вимагати розірвання договору дарування дарувальник має право лише у випадку, коли на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим, і при цьому обдаровуваний:
1) умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Додатковою обов'язковою умовою для розірвання договору дарування у такому разі є те, що предметом договору дарування є нерухомі речі чи інше особливо цінне майно;
2) створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність (наприклад, у дарувальника з предметом договору дарування пов'язані спогади про певні події);
3) недбало ставиться до речі, що становить культурну цінність, внаслідок чого ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.
Крім дарувальника, право вимагати розірвання договору дарування мають його спадкоємці, якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника.
До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.
[[Категорія:Договірне (зобов’язальне) право]]
[[Категорія:Нотаріат]]