WikiLegalAid - Внесок користувача [uk]

Підготовче засідання у кримінальному процесі

2020-04-28T12:20:39Z

Volodymyr .matiukha: Створена сторінка: == Список використаних джерел == # [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінально-процесуальний код...

== Список використаних джерел ==
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінально-процесуальний кодекс України] 
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2213-19 Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення дотримання прав учасників кримінального провадження та інших осіб правоохоронними органами під час здійснення досудового розслідування"]
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v1430740-12 Лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03.10.2012 № 223-1430/0/4-12 "Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України"]

== Визначення поняття ==
Підготовче судове засідання в судовому провадженні у першій інстанції є обов'язковою і самостійною стадією кримінального процесу, в якій суд визначає можливість на законних підставах призначати кримінальне провадження до судового розгляду. Підставою для проведення такого засідання має бути надходження до суду одного з таких матеріалів: обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності. Ніякі інші документи не можуть бути підставою для призначення підготовчого судового засідання. З моменту одержання судом обвинувального акта та інших документів підозрюваний набуває статусу обвинуваченого [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 ч.2 ст.42 Кримінально-процесуального кодексу України] Одержавши один з чотирьох названих документів, суд своєю ухвалою не пізніше п'яти днів з дня їх надходження призначає підготовче судове засідання і доручає викликати учасників судового провадження. Відлік часу для призначення підготовчого судового засідання починається з наступного дня після одержання судом обвинувального акта або одного зі згаданих клопотань. Наприклад, якщо документи до суду надійшли в понеділок, підготовче судове засідання має бути призначене не пізніше суботи цього тижня.

На попереднє судове засідання в призначені день і годину повинні прибути прокурор, обвинувачений, захисник, потерпілий та - ситуативно - представник і законний представник потерпілого, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, і тоді головуючий відкриває підготовче судове засідання та оголошує про розгляд даного кримінального провадження.

== Завдання підготовчого судового засідання ==
Завданням підготовчого провадження є процесуальне та організаційне забезпечення проведення судового розгляду, ефективність якого залежить від повноти, всебічності та ретельності його підготовки, що значною мірою ускладнюється нормами ч. 4 ст. 291 КПК, за буквальним змістом яких надавати суду будь-які документи, окрім обвинувального акту, реєстру матеріалів досудового розслідування, цивільного позову, розписки обвинуваченого про одержання цих документів, до початку судового розгляду забороняється.
У підготовчому судовому засіданні суд повинен вирішити наступні завдання:

* визначити, чи підсудне йому дане кримінальне провадження з огляду на чіткі правила встановлення територіальної підсудності. Якщо подане йому кримінальне провадження надійшло з порушенням правил визначення територіальної підсудності, суд направляє обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру або клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру до відповідного суду для вирішення підсудності. В цьому разі розгляд справи в даному суді припиняється;
* встановити, чи немає підстав для закриття провадження, до яких належать: смерть підозрюваного, обвинуваченого, якщо немає заяви про його реабілітацію; скасування новим законом кримінальної відповідальності за діяння, вчинене особою; наявність вироку за тим же обвинуваченням або ухвали суду про закриття кримінального провадження за тим же обвинуваченням; відмова потерпілого (його представника) від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення; звільнення особи від кримінальної відповідальності; відмова прокурора від підтримання обвинувачення, якщо потерпілий також відмовляється підтримувати обвинувачення в суді; відсутність згоди держави, яка видала особу, стосовно кримінального правопорушення. За наявності однієї із вказаних підстав суд закриває провадження своєю ухвалою, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку;
* встановити, чи відповідають вимогам закону обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру або клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо в названих документах будуть виявлені недоліки, без усунення яких кримінальне провадження не може бути призначене до судового розгляду, суд повертає надіслані йому документи прокурору для виправлення їх змісту та форми згідно з вимогами закону. Ухвала суду про повернення прокурору даних матеріалів може бути оскаржена в апеляційному порядку;
* затвердити угоду про примирення між потерпілим та підозрюваним у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої і середньої тяжкості, у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення або угоду про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої тяжкості, злочинів середньої тяжкості, тяжких злочинів та злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Якщо угода за змістом і процедурою укладення не відповідає приписам закону (ч. 7 ст. 474 КПК України), суд своєю ухвалою відмовляє в затвердженні угоди та повертає кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування;
* коли за правилами визначення підсудності кримінальне провадження підсудне даному суду, підстав для закриття провадження не виявлено, направлені до суду прокурором матеріали відповідають вимогам КПК України, угоду про примирення або про визнання винуватості затверджено, суд одержує право своєю ухвалою призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру або клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру. Судовий розгляд має здійснюватись за процедурою провадження у першій інстанції з дотриманням в окремих випадках особливого порядку кримінального провадження, передбаченого главою 35 КПК України "Кримінальне провадження на підставі угод".

== Наслідки підготовчого судового засідання ==
У підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення: 

1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 статтями 468-475 Кримінально-процесуального кодексу України.] 

2) закрити провадження у випадку встановлення підстав, передбачених пунктами 4-8, 10 частини першої або частиною другою статті 284 Кримінально-процесуального кодексу України.{Пункт 2 частини третьої статті 314 із змінами, внесеними згідно із [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2213-19 Законом № 2213-VIII від 16.11.2017]} 

3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінально-процесуального кодексу України]. 

4) направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження. 

5) призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. 

6) доручити представнику персоналу органу пробації скласти досудову доповідь. 

== Проблемні питання, що найчастіше виникають при підготовчому судовому засіданні ==
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v1430740-12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі від 03.10.2012 № 223-1430/0/4-12 «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України]» розтлумачив підстави повернення обвинувального акта прокурору.ак, суд має право повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам статей 291, 292 КПК: зокрема, якщо ці документи містять положення, що суперечать одне одному; у документах наведено недопустиму натуралізацію опису злочину; вони не підписані слідчим (крім випадків, коли прокурор склав їх самостійно) чи не затверджені прокурором; до них не долучено передбачені законом додатки. 

Окремим проблемним питанням, який потребує роз’яснення та конкретизації, на нашу думку, є порядок розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 статей 314-316 Кримінально-процесуального кодексу України. ]

Деякі скарги, які заявляються обвинуваченим, його представниками є досить складними та потребують ретельної перевірки, що призводить до затягування судового процесу. Неконкретизованими є дії суду на стадії підготовчого засідання якщо скарга обвинуваченого чи його представника потребує витребування додаткових відомостей або матеріалів від прокурора у взаємозв’язку із [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 ч. 4 ст. 291 КПК України], якою забороняється надання суду інших документів до початку судового розгляду.

Підготовче провадження у цивільному процесі

2020-04-06T08:05:45Z

Volodymyr .matiukha: Створена сторінка: === Нормативна база === # [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; # [https://zakon...

=== Нормативна база ===
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України];
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України];
# [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільно-процесуальний кодек України.]

== Визначення поняття ==
'''Підготовче судове провадження''' - це стадiя судового прoцесу, в якoму рoзглядається предмет спoру, позoвні вимoги, заперечення на позoвні вимoги, склад учасників судовoго процесу, вирішення відводів, xарактер спірних правовідносин та інших дій, які будуть слугувати для правильного і безперешкoдного розгляду справи пo суті. Підготoвче прoвадження пoчинається відкриттям прoвадження у справі та закінчується закриттям підготoвчого засідання. Підготoвче прoвадження має бути прoведене прoтягом шістдесяти днів з дня відкриття прoвадження. Прoте в деяких випадках, для належної підготoвки справи пo суті, це стрoк може бути прoдовжений за ініціативи суду абo однієї зі стoрін. 

Відповідно до змін, які відбулися у [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 ЦПК України], після відкриття справи та отримання уxвали про вiдкриття провадження, слiд подати відзив на позовну заяву, всі докази по справі, висновки, заяви, що є невiд’ємною частиною вашого заперечення на позов, у строк встановлений судом. Вiдзив – це те саме заперечення на позов, проте, він подається до початку розгляду справи. 

Якщо у справі, ви були залученi, як третi осoби, ви також маєте право подати письмовi пояснення щодо позову aбо відзиву. Прoте, важливо знати, що учасники мають правo подати всі необхідні документи у строк встановлений судом та до закiнчення підготовчого прoвадження, iнакше суд має правo розглядати спiiр за наявними матерiалами справи, звичайно, якщо немає пoважної на це причини. 
== Підготовче судове засідання ==
Отримавши всі необхідні документи та докази по справі, проводиться підготовче засідання, в якому з викликом сторін, уточнюють всі деталі справи, порядок з’ясування обставин, визначається дата, час та місце судового засідання розгляду справи по суті. Розглядаються всі заяви та клoпотання, що були подані до суду. За пoтреби призначаються відповідні експертизи, встановлюється строк та порядок врегулювання спoру за участю судді за наявності згоди на його проведення, здійснюються інші дії, необхідні для правильного і своєчасного розгляду справи по сутi. Також детальний перелiк підготовчого засідання, наведено у статті 197 ЦПК України. При проведенні підготовчого засідання, суд керується загальними правилами проведення розгляду справи по сутi.

== Завдання та строк підготовчого провадження ==
Відповідно до ст.189 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільно-процесуального кодексу України]
===== Завданнями підготовчого провадження є: =====
1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 

2) з’ясування заперечень проти позовних вимог; 

3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 

4) вирішення відводів; 

5) визначення порядку розгляду справи;
6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання. 
===== Закінчення підготовчого судового провадження =====
За наслідками підготовчого судового провадження судом постановляється ухвала, про процесуальні дії, які є важливими до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті та якою суд може:
# Закрити провадження у справi.
# Залишити позовну заяву без розгляду.
# Закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті.
# У випадку визнання позову вiдповідачем: Укладення мирової угоди, визнання позову. або ж відмови від пoзову.

Підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду.

Визнання батьківства

2020-03-10T09:56:43Z

Volodymyr .matiukha: доповнення

== Нормативна база ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України]
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільний процесуальний кодекс України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0719-00 Наказ Мін'юсту від 18 жовтня 2000 року № 52/5 "Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні"]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-95 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення"]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-06?lang=ru Постанова Плену Верховного суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів"]

== Визнання батьківства за спільною заявою батьків==
'''Визнання батьківства''' — це волевиявлення особи, яка вважає себе батьком дитини і це одне з найактуальніших питань у сімейному праві України. Адже факт походження дитини від даного чоловіка спричиняє необхідність виконання обов'язків батька, визначених українським законодавством. За загальним правилом, у випадку, коли мати і батько перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі, презюмується, що дитина походить від подружжя. У випадку, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, відповідно до ч. 2 статті 125 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України] походження дитини від батька визначається або за спільною заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Згідно ст.ст. 124, 126 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України], якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою,вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. 
Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені. 
=== Перелік необхідних документів ===
# cпільна заява батьків дитини про встановлення батьківства в письмовій формі ([//wiki.legalaid.gov.ua/images/e/e0/%D0%97%D0%B0%D1%8F%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B1%D0%B0%D1%82%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0.docx Медіа:Заява_про_визнання_батьківства.docx]);
# паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них);
# документ, що підтверджує сплату державного мита. 
{| class="wikitable"
|-
| Якщо документ, що посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред'явлений, то орган державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в державній реєстрації народження дитини. Відомості про другого з батьків у цьому разі зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб.
|}
== Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою==
Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. 
За загальним правилом, заяву необхідно подати особисто,що надає можливість впевнитись у добровільному волевиявленні осіб.

Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган державної реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини. 

Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

== Визнання батьківства за рішенням суду ==
Відповідно до ст. 128 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України] за відсутності заяви, право на подання якої встановлено ст. 126 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 цього Кодексу], батьківство дитини може бути визнане за рішенням суду в порядку позовного провадження в цивільному судочинстві.] Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільного процесуального кодексу України]. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч.1 ст. 135 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 цього Кодексу]. 

== Встановлення факту батьківства за рішенням суду ==
У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 ч.1 ст. 135 СКУ].
Заява про встановлення факту батьківства може бути подана може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Заяву про встановлення факту батьківства слід подавати до суду за місцем реєстрації заявника. У випадку якщо з такою заявою звертається громадянин України, який проживає за межами країни, підсудність необхідно буде визначати за клопотанням громадянина до Верховного суду ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/paran9697#n9697 ст. 316 ЦПК України)]

Згідно листа Верховного Суду України від 01.01.12 р., '''до заяви про встановлення факту батьківства, у якості доказів можна надавати такі документи:'''

* докази, які підтверджують наявність цього юридичного факту (акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб);
* довідки органів реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС) про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану
* пояснення свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого із заявником.
* квитанція про сплату судового збору.
* висновок судово-генетичної експертизи походження дитини для встановлення батьківства, що проводиться за ухвалою суду,
* наявність інших доказів встановлених судовими рішеннями у кримінальних, адміністративних, цивільних , або господарських справах
 

Зазначений вище перелік не є вичерпним та може розширюватись в залежності від конкретних обставин справи. Слід також врахувати ту обставину, що заява про встановлення факту батьківства повинна відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви.

[[Категорія:Сімейне право]]
[[Категорія:Встановлення факту родинних відносин]]
[[Категорія:Центральні органи виконавчої влади]]
[[Категорія:Суди]]

Переважне право орендаря на укладення договору на новий строк

2020-03-10T09:51:40Z

Volodymyr .matiukha: редагування

== Нормативна база ==

* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.№ 2768-III],
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/858-15 Закон України “Про землеустрій” від 22.05.2003р.№ 858-IV];
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14 Закон України “Про оренду землі” від 06.10.1998 р. № 161-XIV];
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3425-12 Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. N 3425-XII]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/962-15 Закон України “Про охорону земель” від 19.06.2003 р.N 962-IV] ;
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1378-15 Закон України “Про оцінку земель” 11.12.2003 р.N 1378-IV];
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/899-15 Закон України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)” від 05.06.2003 р.N 899-IV] ;

== Вступ ==
У період з 2007-2008 років і до 2016 року договори оренди землі зазвичай укладались на відносно нетривалий термін — 2, 3, 5 років, рідше — на 10, 15, 25 років. З травня 2016 року почала діяти норма Закону, згідно з якою, договір оренди може бути укладений на строк не менше 7 років. 
Незалежно від строку оренди кожен орендар, який належним чином виконував обов’язки за умовами договору, після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, має переважне право на поновлення договору (укладення договору оренди землі на новий строк). Суть переважного права полягає у тому, що орендар має пріоритет (перевагу перед іншими) на укладення договору оренди землі на новий строк. Це означає, що якщо до орендодавця звернулись інші зацікавлені особи з пропозиціями про укладення договору з ними на тих самих умовах, то орендодавець у такому випадку зобов’язаний укласти договір з попереднім орендарем на новий строк. Виняток складають випадки, коли інший (потенційний) орендар запропонував орендодавцю більш вигідні умови (наприклад, вищу орендну плату, більш тривалий строк оренди), а попередній орендар на такі умови не згоден, або якщо попередній орендар та орендодавець не можуть досягти домовленості щодо орендної плати чи інших істотних умов договору; у такому випадку переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк припиняється, а орендодавець має право укласти договір оренди з новим орендарем. 

== Поняття та правова природа договору оренди землі ==
{| class="wikitable"
|-
|'''Оренда землі''' – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
|}
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-14#n13 Ст. 2 ЗУ «Про оренду землі»] визначає, що відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до частини другої [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#n3837 статті 792 Цивільного кодексу України] (далі – ЦК України) відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 
Об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Тобто, [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#n3837 стаття 792 ЦК України] визначає, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

{| class="wikitable"
|-
|'''Договір оренди землі''' – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
|}
Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. '''Типова форма договору''' оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України ([http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/220-2004-п Постанова №220 від 03.03.2004 р.]). Правовою підставою набуття права орендного землекористування є укладення договору оренди земельної ділянки. Договір оренди землі потребує державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. За договором оренди земельної ділянки кожна із сторін наділяється певними правами і водночас на неї покладаються певні обов’язки. У статті 33 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-14#n234 Закону України «Про оренду землі»] встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір. Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду. Так, частинами першою–п’ятою [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-14#n234 статті 33] цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

== Що потрібно зробити, щоб не втратити переважне право і право оренди та поновити договір оренди? ==

=== Крок 1. ===

Не раніше місяця до закінчення строку договору оренди орендар має повідомити орендодавця про намір скористатись своїм переважним правом. Повідомлення має здійснюватися шляхом направлення листа-повідомлення, до якого додається проект додаткової угоди. 
Лист-повідомлення доцільно передати орендодавцю під розписку або направити поштою цінним листом з описом вкладень та повідомленням про вручення.
{| class="wikitable"
|-
|'''Важливо''' 
'''!''' При продовженні договору оренди на новий термін його умови можуть залишитись такими, якими були у самому договорі, або можуть бути змінені. У разі, коли орендар бажає змінити умови договору оренди землі, у додатковій угоді потрібно передбачити положення щодо зміни відповідних положень договору. 
'''!''' У разі, якщо орендодавець не погодиться із запропонованими орендарем умовами, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.
|}

=== Крок 2. ===

Орендодавець у місячний термін має розглянути надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди і за відсутності заперечень укласти з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем обгрунтоване рішення.

=== Крок 3. ===

Відомості про продовження терміну договору оренди мають бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із відповідною заявою про це може звернутись будь-яка із сторін договору. Внесення вказаних відомостей до Реєстру здійснюється державним реєстратором відповідної реєстраційної служби або, у випадку, коли додаткова угода посвідчується нотаріально – нотаріусом.

Тобто перш за все орендар повинен належним чином виконувати свої обов'язки за договором оренди землі. Оскільки основний обов’язок орендаря перед орендодавцем — сплачувати орендну плату, то «належним чином виконувати свої обов'язки за договором» означає, що орендар, щонайменше, повинен вчасно та в повному обсязі сплачувати орендодавцеві орендну плату за землю.

Водночас орендар зобов'язаний у встановлений договором строк, але не пізніше, ніж за місяць до спливання терміну договору оренди землі (якщо більший строк не встановлений договором), повідомити орендодавця про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк. Для цього орендар повинен направити орендодавцю листа-повідомлення, в якому чітко вказати про те, що він бажає скористатися своїм переважним правом на укладення договору на новий термін та хоче поновити договір (укласти договір на новий строк).

Закон вказує, що орендодавця необхідно повідомити не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору. При цьому договором може бути встановлений інший термін. Але якщо навіть орендар порушив строк повідомлення, встановлений договором, то це ще не означає, що переважне право автоматично припинилося. Визначальним у даному випадку, як вважають суди, є дотримання строку, встановленого [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-14#n234 статтею 33] Закону, а саме — не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору оренди ( [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36794343 постанова Вищого господарського суду України від 21.01.2014 р. у справі № 920/1137/13] ).

Якщо орендар у встановлений законом строк (не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору) не надіслав орендодавцю повідомлення про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий термін з проектом додаткової угоди, то в орендаря припиняється переважне право на поновлення договору на новий строк ( [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57515160 постанова Верховного Суду України від 13.04.2016 р. № 6-2027цс15] ; [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36794343 постанови Вищого господарського суду України від 07.09.2016 р. № 922/273/16; від 21.07.2016 р. № 908/4293/15; від 21.07.2016 р. № 917/1805/15; від 19.07.2016 р. № 911/3933/15] ).

=== Якщо орендодавець ігнорує повідомлення орендаря, не надає заперечень або ухиляється від підписання додаткової угоди до договору ===

Якщо орендодавець не реагує на лист-повідомлення орендаря (не відповідає на лист орендаря та не повідомляє його про своє рішення, не висловлює жодних заперечень чи пропозицій про зміну умов договору)або зволікає з укладенням додаткової угоди до договору, то орендарю у такому разі потрібно звернутися до суду з позовом про визнання додаткової угоди укладеною. Верховний Суд України вважає правильним задоволення судами таких позовів (лист Верховного Суду України від 01.04.2016 р. «Аналіз практики застосування судами [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#n97 статті 16 Цивільного кодексу України]»).

Натомість потрібно зауважити, що часом орендарі звертаються до суду з позовами з вимогами не про визнання додаткових угод укладеними, а про зобов’язання вчинити дії щодо укладення додаткової угоди до договору (зобов’язання укласти додаткову угоду тощо). З цього приводу варто зазначити, що хоч на практиці, іноді ще й сьогодні, можна зустріти випадки задоволення судами таких позовів (постанови Вищого господарського суду України від 14.06.2016 р. у справі № 910/25735/15, від 30.01.2014 р. у справі № 924/781/13), Верховний Суд України все ж вважає таку практику неправильною, оскільки вона суперечить загальному принципу свободи договору (лист Верховного Суду України від 01.04.2016 р. «Аналіз практики застосування судами [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#n97 статті 16 Цивільного кодексу України]»).

== Висновок ==

Отже, з вищезазначеного слідує висновок, що посадові особи місцевого самоврядування мають право посвідчувати довіреності, які відповідно до ст. 245 ЦК України та ст. 40 закону України «Про нотаріат», а також абзацу 1 Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419, у редакції постанови КМУ від 06 липня 2006 року №940 (зі змінами від 30.01.2013 року), які прирівнюються до нотаріально посвідчених. При цьому, необхідно пам’ятати про законодавче обмеження у праві посадових осіб місцевого самоврядування посвідчувати довіреності на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреності на користування та розпорядження транспортними засобами, які посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права посвідчувати.

[[Категорія:Договір оренди]]
[[Категорія:Органи місцевого самоврядування]]
[[Категорія:Місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України]]
[[Категорія:Суди]]

Строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання

2020-03-10T09:45:45Z

Volodymyr .matiukha: щодо поновлення стороку пред'явлення виконавчого документу

== Нормативна база: ==

* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 Господарський процесуальний кодекс України]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2747-15 Кодекс адміністративного судочинства України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19 Закон України "Про виконавче провадження"]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3477-15 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1403-19 Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів"]

== Загальні відомості ==

Примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) в Україні покладається на [https://minjust.gov.ua/ddvs органи державної виконавчої служби] та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1403-19 Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів"] на підставі виконавчих документів, які видані органом, що прийняв рішення.

Перелік виконавчих документів, які підлягають виконанню виконавчою службою, перелічено в статті 3 [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19 Закону України "Про виконавче провадження]" (далі - Закон).

== Звернення з виконавчим документом ==
Державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19 Закону], на підставі виконавчого документа.

'''Підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів:'''
# виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
# судові накази;
# ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;
# виконавчі написів нотаріусів;
# посвідченя комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
# постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди;
# постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
# рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;
# рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;
# рішення (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
'''Виконавчі документи можуть подаватися до виконання у органів державної виконавчої служби''':
* за заявою стягувача, зазначеним у виконавчому документі або його представником;
* за заявою прокурора у випадку представництва інтересів громадянина чи держави в суді, судом та іншими передбачених законом випадках;
* якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом;
* якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

== Строки для пред’явлення виконавчих документів ==

Виконавчий документ є документом '''строковим''', тобто має виконавчу силу тільки протягом строку, встановленого законом. Строк пред'явлення виконавчого документа до виконання (виконавча давність) — це встановлений законом строк, протягом якого виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на реалізацію припису юрисдикційного акта.

У виконавчому документі повинно бути зазначено серед інших строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Статтею 12 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#n139 Законом] встановлено наступні строки для пред’явлення виконавчих документів до виконання:

# посвідчення комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, - протягом трьох місяців.
# інші виконавчі документи - протягом трьох років.

Зазначені вище строки встановлюються для:

* виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його прийняття;
* виконавчого документу про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо, - протягом усього періоду, на який присуджені платежі.

=== Переривання строку ===

Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються:

* пред'явленням виконавчого документа до виконання;
* надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення..

Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони (стаття 12 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#n139 Закону]).

=== Пропущення строку ===

У разі пропущення строку пред’явлення до виконання виконавчого документу:

→ орган державної виконавчої влади/приватний виконавець [[Повернення виконавчого документу стягувачу|повертає виконавчий документ]] стягувачу без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення (частина четверта статті 4 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#n139 Закону]);

→ стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Так, частиною сьомою статті 327 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#n4079 Господарського процесуального кодексу України] у разі вирішення питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання суд вносить відповідну ухвалу до [https://asvpweb.minjust.gov.ua/#/search-debtors Єдиного державного реєстру виконавчих документів] '''не пізніше двох днів''' з дня її постановлення у встановленому порядку.

Статтею 376 [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2747-15 Кодексу адміністративного судочинства України], передбачено, що стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції. Суд розглядає заяву про поновлення пропущеного строку '''в десятиденний строк''' у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника.

Див. додатково "[[Поновлення пропущеного строку пред'явлення виконавчого документа на виконання]]".

== Підстави для повернення виконавчого документа стягувачу ==
Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання '''протягом трьох робочих днів''' з дня його пред’явлення, якщо:

# рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання);
# пропущено встановлений законом строк пред’явлення виконавчого документа до виконання;
# боржника визнано банкрутом;
# Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника;
# юридичну особу - боржника припинено;
# виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону;
# виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень;
# виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем;
# виконавчий документ пред’явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю (частина четверта стаття 4 [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19 Закону]) .

Повернення виконавчого документа стягувачу з вищенаведених підстав, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом трьох років (посвідчення комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, – протягом трьох місяців).

Строк пред'явлення виконавчого документу може бути поновлено шляхом ухвалення судом що, видав виконавчий документ ухвали за зверненням стягувача, порядок ухвалення такої ухвали визначений нормами КАС, ЦПК, ГПК України.

15.05.2019 р. №2-р(II)/2019 Конституційний Суд України ([https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-19 Справа№3-368/2018(5259/18]) скасував норму про сплату авансового внеска для виконання судових рішень, визнавши неконституційними положення [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#n275 ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження»] від 2 червня 2016 року №1404-VII.

== Див. також ==
* [[Відкриття виконавчого провадження]]
[[Категорія:Виконавче провадження]]
[[Категорія:Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)]]
[[Категорія:Суди]]

Строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання

2018-10-01T20:06:44Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база: ==

* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/254к/96-вр Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1998]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 Господарський процесуальний кодекс України № 1798-XII від 06.11.1991 року]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2747-15 Кодекс адміністративного судочинства України № 2747-IV від 06.07.2005 року]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19 Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3477-15 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»]

== Загальні відомості ==

Примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) в Україні покладається на Державну виконавчу службу на підставі виконавчих документів, які видані органом, що прийняв рішення. Перелік виконавчих документів, які підлягають виконанню виконавчою службою, перелічено в ст.3 Закону України «Про виконавче провадження».

Підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи:
# виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
# ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;
# виконавчі написів нотаріусів;
# посвідченя комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
# постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди;
# постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
# рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;
# рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;
# рішення (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
Виконавчий документ є документом строковим, тобто має виконавчу силу тільки протягом строку, встановленого законом. Строк пред'явлення виконавчого документа до виконання (виконавча давність) — це встановлений законом строк, протягом якого виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на реалізацію припису юрисдикційного акта.

Виконавчі документи можуть подаватися до виконання у відділу ДВС за заявою стягувача, зазначеним у виконавчому документі або його представником, прокурором у випадку представництва інтересів громадянина чи держави в суді, судом та іншими передбачених законом випадках. Однак, як показує практика не завжди державними виконавцями виноситься постанова про відкриття виконавчого провадження та прийняття виконавчого документа до виконання, оскільки виноситься постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження на підставі ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження». Однією з найпоширенішою підставою про відмові у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа встановленим вимогам передбаченими ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», на підставі виконавчого документа.

== Строки для пред’явлення виконавчих документів ==

У виконавчому документі повинно бути зазначено серед інших строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Законом України «Про виконавче провадження» встановлено наступні строки для пред’явлення виконавчих документів до виконання:
# Посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців.
# Інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Зазначені вище строки, встановлюються для:
Виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення.
Виконання рішень комісій по трудових спорах - з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення.
Інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.

Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.

== Переривання строків ==

Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 
1) пред'явленням виконавчого документа до виконання; 
2) частковим виконанням рішення боржником; 
3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. 
Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.

== Пропущення строку ==

У разі пропущення строку пред’явлення до виконання виконавчого документу: 
# Державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову.
# Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред'явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк, якщо інше не передбачено законом.
Для інших виконавчих документів пропущений строк поновленню не підлягає.

Отже, гарантією захисту прав сторін є обов'язок державного виконавця здійснювати контроль за правильним і своєчасним пред’явленням виконавчих документів до примусового виконання.
Відповідно до ст. 119 Господарського процесуального кодексу України у разі пропуску строку для пред’явлення наказу до виконання з причин, визнаних господарським судом поважними, пропущений строк може бути відновлено. Заява про відновлення пропущеного строку подається до господарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядається у засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувача у судове засідання не є перешкодою для розгляду заяви. За результатами розгляду заяви виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві і боржнику.

Також слід додати, що поновлення строку пред’явлення виконавчого листа до виконання, який виданий адміністративним судом, передбачено ст. 261 КАС України. Відповідно до зазначеної статті стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до адміністративного суду, який видав виконавчий лист, або до адміністративного суду за місцем виконання. Суд розглядає заяву про поновлення пропущеного строку в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду. Ухвалу суду за результатами розгляду заяви про поновлення пропущеного строку може бути оскаржено в загальному порядку.

[[Категорія:Виконавче провадження]]

Визнання господарського договору недійсним

2018-10-01T19:45:40Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1998 року]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15 Господарський кодекс України № 436-IV від 16.06.2003 року]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 року]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 Господарський процесуальний кодекс України № 1798-XII від 06.11.1991 року]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13 Постанова Пленуму Вищого Господарського суду України №11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними"]

== Визнання господарського договору недійсним ==
 

Для набрання договором юридичної сили він має відповідати загальним вимогам, передбаченим ст. 203 ЦК України, дотримання яких е обов'язковою умовою чинності будь-якого правочину. Згідно зі ст. 215 ЦК України, відсутність у момент учинення правочину вимог його чинності, передбачених частинами 1-3, 5,6 ст 203 ЦК України, є підставою його недійсності. ГК України взагалі оперує одним поняттям "недійсність господарського зобов'язання". Отже, на нормативному рівні не проведено розмежування понять "дійсність" та "чинність" договорів.
ЦК України встановлює загальні правила про недійсні правочини, які розподіляє на два види: нікчемні (ч. 2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч. З ст. 215 ЦК України). Принципова відмінність між такими правочинами полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (ст. 236 ЦК України)

Підстави недійсності господарського зобов'язання передбачені ст. 207 ГК України. Утім, за офіційною позицією Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ), [[вhttp://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_211600-08|висловленою у п. 21 Інформаційного листа ВГСУ "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України"]] від 07.04.2008 р., ст. 207 ГК України застосовуватись не може, оскільки вона не встановлює особливостей регулювання господарських відносин, а тільки містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Так, зокрема, ст. 207 ГК України не передбачає поділу недійсних господарських зобов'язань на нікчемні та оспорювані, а натомість фактично розглядає як оспорювані всі ті зобов'язання, які виникають із правочинів, які за ЦК України є нікчемними.
недійсність правочину може бути наслідком відсутності у момент його учинення вимог, передбачених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Інакше кажучи, підставами недійсності правочину можуть бути: суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину; спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

== Нікчемний правочин ==

ЦК України встановлює такі випадки нікчемності правочину: недотримання сторонами вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, за винятком певних нормативно встановлених випадків (ст. 220); вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та в разі відсутності його схвалення законними представниками (ст. 221); вчинення правочину недієздатною фізичною особою без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224) чи наступного схвалення (якщо йдеться про дрібні побутові правочини) (ст. 226); порушення ним публічного порядку (ст. 228 ЦК України).
Крім назви ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК], потребують теоретичної оцінки її правила. Підстави недійсності господарських угод/договорів відповідно до ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] значною мірою є тим нормативним матеріалом, який раніше містився в статтях 48, 49 ЦК 1963 р. Можна стверджувати, що і раніше, в ЦК УРСР 1963 p., і на сьогодні основне призначення конструкції недійсності угод (господарських угод) полягало, насамперед, у забезпеченні захисту публічних інтересів в широкому їх розумінні: і у випадку, коли сторонами порушуються імперативні норми законів, призначені для підтримання правопорядку в різних сферах суспільства; і у випадку, коли умисел сторін угоди є несумісним з інтересами держави та суспільства; і у випадку, коли наявні дефекти правосуб'єктності сторони угоди (його господарської компетенції або спеціальної правосуб'єктності). З огляду на це в основному зберігають своє пізнавальне значення акти вищих судових інстанцій (ВСУ та ВГСУ) щодо практики застосування норм цивільного законодавства про недійсність угод.
За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Сторони нікчемного правочину не зобов'язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним). Поряд з тим законом не виключається можливість вирішення судом спорів, пов'язаних з визнанням нікчемних правочинів дійсними, у випадках, встановлених законом (частина друга статті 218, частина друга статті 220 ЦК України).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
== Підстави недійсності правочину ==
недійсність правочину може бути наслідком відсутності у момент його учинення вимог, передбачених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Інакше кажучи, підставами недійсності правочину можуть бути: суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину; спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
=== Суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства ===
Утім слід зазначити, що недійсність договорів спричиняє суперечність їхнього змісту не тільки актам цивільного законодавства, а й актам господарського, податкового законодавства тощо. Так, в Інформаційному листі ВГСУ від 07.04.2008 р. звертається увага на те, що "поняття правочину є цивільно-правовим поняттям, і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які належать до різних галузей права. Зокрема, закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню" (п. 16).

Так, з огляду на офіційну позицію ВГСУ за умов відсутності у суб'єкта господарювання (сторони господарського договору) певного дозволу, застосуванню підлягає ст. 227 ЦК України, яка кваліфікує правочин, вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), як оспорюваний. Однак поза увагою ЦК України залишається питання дійсності договору, укладеного фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, без відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення певного виду діяльності, який опосередковує означений договір. Більше того, передумови набуття господарської правосуб'єктності (компетенції) не завжди зводяться винятково до отримання суб'єктами господарювання відповідних ліцензій.
=== Відсутність обсягу цивільної дієздатності ===
Похідними від правосуб'єктності господарської організації (юридичної особи) є повноваження її представників, пов'язані з укладанням господарських договорів від її імені. Це означає, що представник не може набути господарських прав та обов'язків для особи, яка не здатна їх мати та/або реалізувати. Відповідно, дії представника, якому належать повноваження діяти від імені та в інтересах сторони, яка сама не має права на вчинення цих дій (на які вона уповноважила представника), у тому числі на укладення певних договорів, не здатні створити 272 правових наслідків у вигляді набуття суб'єктивних прав та обов'язків, що утворюють зміст конкретних договірних правовідносин. Отже, при укладанні господарських договорів кожна зі сторін має одночасно перевірити як здатність свого контрагента відносно укладення відповідного договору, так і повноваження представника, який укладає договір від імені даного контрагента.

Під час укладання господарського договору юридичною особою можуть виникати проблемні ситуації двох видів:
* по-перше, пов'язані з перевищенням повноважень її представника щодо укладення договору,
* по-друге - з відсутністю повноважень у особи, яка уклала договір від імені юридичної особи.

При перевищенні повноважень представника особа, яку він представляв, може або схвалити дії такого представника, або відмовитися від їх схвалення. Згідно зі ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Наступне схвалення юридичною особою правочину, здійсненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить його дійсним з моменту вчинення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до іншої сторони правочину чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (приміром, здійснення платежу іншій стороні тощо).

Від випадків укладення господарських договорів від імені юридичної особи н вповноваж ними суб'єктами потрібно відрізняти випадки обмеження самою юридичною особою повноважень своїх представників щодо укладення окремих господарських договорів. Такі обмеження, як правило, мають вираження у вигляді обов'язкового попереднього схвалення договору з боку відповідного колегіального органу (загальних зборів, ради директорів і т. ін.) перед його підписанням повноважним представником юридичної особи. Найчастіше необхідність такого схвалення пов'язується із: а) загальною сумою платежу за товари (роботи, послуги), що мають бути придбані (реалізовані) за договором (наприклад, при укладенні договору на суму понад 25 тис. гривень); б) видом договору (наприклад, укладення договору, за яким така сторона має виступити поручителем); в) співвідношенням загальної суми платежу за договором та вартості чистих активів юридичної особи (наприклад, коли така сума буде перевищувати 10 % (15 %) чи більше від вартості чистих активів юридичної особи)1. Відповідно до ч. 2 п. З ст. 92 ЦК України, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили (йдеться про обмеження наявних повноважень, а не про здійснення дій, на які повноваження взагалі відсутні), крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
=== Невідповідність формі договору ===
Належною формою господарського договору є письмова. Утім, якщо договір не відповідає загальним вимогам до письмової форми правочину, передбаченим ст. 207 ЦК України, його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Згідно зі ст. 218 ЦК України, недотримання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (у цьому випадку наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається).

Сьогодні ні ЦК України, ні ГК України не вирішують проблему, пов'язану з відсутністю державної реєстрації договорів, для яких остання передбачена чинним законодавством. Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (п. 8), угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачаються нормативним актом. Якщо незареєстровану угоду повністю або частково виконано, а сторона, яка отримала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до господарського суду стосовно захисту своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення в органу, що реєструє, обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони.
=== Наслідки визнання господарського договору недійсним ===
Господарський договір може бути визнано недійсним у цілому, або в частині (коли недійсними визнаються тільки окремі договірні умови). Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Виконання господарського договору, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.

Недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому останні залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами на виконання договору. Так, відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Вищеозначені правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних право-чинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Утім ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло таких осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які піддягають застосуванню до спірних правовідносин. Тільки в окремих випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним. Крім того, наслідки недійсності нікчемного правочину суд може застосувати з власної ініціативи. При цьому застосування наслідків недійсності нікчемного правочину судом, за відсутності відповідної позовної вимоги заінтересованої сторони, є правом, а не обов'язком суду. Згідно з п. 2 ст. 83 ГПК України господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є таким, імперативно встановлений чинним законодавством і не може бути змінений судом. Так, згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Це означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі. Частина 2 ст. 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не тільки не виникають права та обов'язки, настання яких сторони пов'язували з моментом вчинення такого правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.

[[Категорія: Договірне право]]
[[Категорія: Господарське право]]

Заходи забезпечення кримінального провадження

2018-10-01T18:35:25Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України №254к/96-ВР від 28.06.1998 року]
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України № 4651-VI від 13.04.2012 року] 
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Кримінальний кодекс України № 2341-III від 05.04.2001 року]
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0602-13 Положення про заходи стосовно дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та при обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час кримінального провадження : спільний наказ МВС України, Міністерства юстиції України від 26 березня 2013 року № 289/540/5].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1363-2011-%D0%BF Про затвердження Порядку інформування центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання осіб: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 р]. № 1363. 

== Запобіжні заходи ==
Цей перелік заходів забезпечення кримінального провадження є вичерпним.
При цьому запобіжні заходи - це частина заходів забезпечення кримінального провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав.
Запобіжні заходи мають свою класифікацію, якими згідно з ч. 1 ст. 176 КПК України є: Запобіжні заходи мають свою класифікацію, якими згідно з ч. 1 ст. 176 КПК України є:
-
* особисте зобов'язання (ст. 179 КПК України);
* - особиста порука (ст. 180 КПК України);
* - застава (ст. 182 КПК України);
* - домашній арешт (ст. 181 КПК України);
* - тримання під вартою (ст. 183 КПК України);
* - затримання особи - тимчасовий запобіжний захід (ст.ст. 188-192, 207-213 КПК України).
У нормах КПК України, які визначають особливі порядки кримінального провадження (Розділ IV), також визначені такі запобіжні заходи:
* - щодо неповнолітніх - нагляд батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи (ч. 1 ст. 493 КПК України);
* - щодо особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування -
# передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом;
# поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку (ч. 2 ст. 508 КПК України).

== Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід. ==
 Слідчий, прокурор під час досудового розслідування має право викликати підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження чи іншу особу, якщо є достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов'язковою. 
Слідчий суддя під час досудового розслідування чи суд під час судового провадження має право за власною ініціативою або за клопотанням слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, потерпілого, його представника здійснити судовий виклик певної особи, якщо слідчий суддя чи суд встановить наявність достатніх підстав вважати, що така особа може дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов'язковою.
Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. Особа, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця ув’язнення. Повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу або законному представнику.
Поважними причинами неприбуття особи на виклик є:
# затримання, тримання під вартою або відбування покарання;
# обмеження свободи пересування внаслідок дії закону або судового рішення;
# обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини);
# відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо;
# тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров’я у зв’язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад;
# смерть близьких родичів, членів сім’ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю;
# несвоєчасне одержання повістки про виклик;
# інші обставини, які об’єктивно унеможливлюють з’явлення особи на виклик.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення у розмірі: від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого судді, суду.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому КПК порядку викликаний не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, до них крім накладення грошового стягнення може бути застосовано привід чи інші більш дієві заходи забезпечення кримінального провадження.
Привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час. Рішення про здійснення приводу приймається: під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи, а під час судового провадження - судом за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або з власної ініціативи. Рішення про здійснення приводу приймається у формі ухвали. Привід може бути застосований до підозрюваного, обвинуваченого або свідка. Привід свідка не може бути застосований до неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів першої або другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно КПК не можуть бути допитані як свідки.

== Накладення грошового стягнення ==

Накладення грошового стягнення є заходом забезпечення кримінального провадження, яке застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження до учасників кримінального провадження: підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, цивільного відповідача.
У КПК передбачені випадки накладення на учасників кримінального провадження грошового стягнення та визначення їх розмірів:
у разі нез'явлення без поважних причин за викликом слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або неповідомлення про причини свого неприбуття на підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого та цивільного відповідача накладається грошеве стягнення: від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора і від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати у випадку неприбуття на виклик слідчого судді або суду (ч. 1 ст. 139, ст. 323, ст. 325, ч. 2 ст. 326, ч. 1 ст. 327 КПК);
за невиконання підозрюваним, обвинуваченим особистих зобов'язань, покладених на них слідчим суддею або судом, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК накладається грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2 розмірів мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 179 КПК);
у разі невиконання поручителем (особиста порука) взятих на себе зобов'язань (ч. 5 ст. 180 КПК), залежно від взятих на себе поручителем зобов'язань та розміру покарання за вчинене кримінальне правопорушення або злочин, грошове стягнення накладається у розмірі від 2-х до 50 розмірів мінімальної заробітної плати.
2. Під час досудового розслідування накладення грошового стягнення проводиться на підставі ухвали слідчого судді за клопотанням слідчого, прокурора або за власною ініціативою; під час судового провадження - ухвалою суду за клопотанням прокурора чи за власною ініціативою.

== Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом. ==
Цей захід забезпечення може бути застосований виключно до підозрюваного за наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання його протиправній поведінці щодо перешкоджання кримінальному провадженню, а також для забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно таке тимчасове обмеження.
Тимчасово можуть бути вилучені документи у підозрюваного, який законно затриманий у порядку, передбаченому ст. 208 КПК України, а також на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування. Строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом встановлений законом до двох місяців з можливістю його продовження за клопотанням прокурора та у випадку, якщо обставини, які стали підставою для тимчасового обмеження, продовжують існувати та досягнення поставлених цілей стороною обвинувачення іншим шляхом неможливе (про продовження строку дії даного заходу забезпечення кримінального провадження слідчим суддею виноситься окрема ухвала).
Необхідно зазначити, що законом встановлено виключний перелік прав, користування якими може бути тимчасово обмежено: права на керування транспортним засобом або судном; права на полювання; права на здійснення підприємницької діяльності
Розглянемо детальніше порядок обмеження особи у користуванні спеціальним правом під час її затримання. Про факт вилучення в особи вказаних документів
Не пізніше двох днів з моменту такого вилучення прокурор або слідчий за погодженням з прокурором звертається до слідчого судді з відповідним обґрунтованим клопотанням, предметом якого є обмеження у користуванні спеціальним правом. Процесуальні вимоги до такого клопотання встановлюються ст. 150 КПК України, відповідно до якої воно має містити: виклад обставин кримінального правопорушення, у зв'язку з яким подається клопотання; правову кваліфікацію кримінального правопорушення; виклад обставин, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні такого кримінального правопорушення; причини, у зв'язку з якими необхідне таке обмеження; вид спеціального права, яке підлягає обмеженню; строк обмеження; перелік свідків, яких необхідно допитати. Крім того, прокурор або слідчий зобов'язані додати до клопотання копії матеріалів, що підтверджують їхні доводи та документи, які підтверджують надання підозрюваному копії клопотання, доданих до нього матеріалів (що є важливою гарантією забезпечення права на захист). Невиконання цих вимог тягне за собою повернення поданого клопотання прокурору.
Після отримання клопотання слідчий суддя зобов'язаний не пізніше трьох днів з дня його надходження до суду прийняти рішення по суті, обов'язково враховуючи у сукупності такі обставини: правову підставу для обмеження; достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення та наслідки такого обмеження для інших осіб (наприклад, для сім'ї обвинуваченого, якщо єдиним доходом був заробіток, отриманий від реалізації даного спеціального права). Участь слідчого та (або) прокурора у розгляді клопотання є обов'язковою тільки в тому випадку, якщо документи вже були тимчасово вилучені (під час затримання), інакше - воно може розглядатись лише за участю підозрюваного та його захисника.
В ухвалі слідчого судді обов'язково мають бути зазначені мотиви застосування або відмови у задоволенні клопотання; перелік документів, які посвідчують спеціальне право та підлягають вилученню; строк тимчасового обмеження та порядок виконання ухвали.

== Відсторонення від посади. ==
Таке відсторонення може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину - щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу.
Відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено відповідно до вимог ст. 158 КПК.
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому законодавством. Відсторонення судді від посади здійснюється Вищою радою правосуддя
України на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України в порядку, встановленому законодавством.
Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися до слідчого судді під час досудового розслідування або суду під час судового провадження із клопотанням про відсторонення особи від посади. Із клопотанням про відсторонення особи від посади до органів влади, зазначених у КПК, має право звернутися прокурор.

== Тимчасовий доступ до речей і документів ==

Згідно зі ст. 159 КПК України тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку).
На початку 2015 року законодавець урегулював можливість тимчасового доступу до електронних інформаційних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку, що здійснюється шляхом зняття копії інформації, що міститься в таких електронних інформаційних системах або їх частинах, мобільних терміналах систем зв’язку, без їх вилучення.
Варто зауважити, що положення ст. 159 КПК України надає право тимчасового доступу до речей і документів стороні кримінального провадження, якою згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК є:
з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом;
з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.
Тобто, адвокатам не варто забувати про надане їм право тимчасового доступу до речей і документів та активно користуватися ним під час захисту свого клієнта. При цьому, необхідно звертати увагу на нюанси практичного застосування законодавчих норм, які надають це право.
Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді або суду. Для цього стороні кримінального провадження під час досудового розслідування варто звертатися із клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів до слідчого судді, а під час судового провадження до суду.
== Тимчасове вилучення майна ==
Тимчасове вилучення майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження і означає фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває майно (зазначене у ч. 2 ст. 167 КПК України), можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення (ч. 1 ст. 167 КПК України).
Тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони:
1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення;
3) є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом;
4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено.
Аналіз змісту ст. 168 КПК України у взаємозв’язку з відповідними нормами ст.ст. 236 (обшук), 237 (огляд) КПК України показує, що тимчасово вилученим є будь-яке майно, яке одержане в результаті, зокрема:
• затримання особи в порядку, передбаченому ст.ст. 207, 208 КПК України (кожна особа, яка здійснила законне затримання, зобов’язана одночасно із доставленням затриманої особи до слідчого, прокурора, іншої уповноваженої службової особи передати їй тимчасово вилучене майно. Факт передання тимчасово вилученого майна засвідчується протоколом);
• обшуку;
• огляду.
Як вбачається з ч. 1 ст. 167 КПК України тимчасове вилучення майна як забезпечувальний захід триває до вирішення питання про арешт майна або його повернення. Тобто тимчасовість цього заходу обумовлюється його застосуванням без дозволу слідчого судді, який у разі позитивного вирішення питання про арешт майна по суті легітимізує його попереднє вилучення, чим забезпечується, зокрема, допустимість доказів, якщо вилучені предмети мають значення речових доказів у кримінальному провадженні..
Згідно з ч. 1 ст. 169 КПК України тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:
1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним;
2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;
3) у випадках коли:
– клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна подано пізніше наступного робочого дня після вилучення майна або після спливу 48 годин у разі вилучення майна під час обшуку, огляду (ч. 5 ст. 171 КПК України);
– ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна слідчий суддя, суд постановляє пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду клопотання (ч. 6 ст. 173 КПК України);
4) у разі скасування арешту.

== Арешт майна ==

Одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 Кримінального-процесуального кодексу України (далі – КПК України), є арешт майна, суть якого полягає у тимчасовій забороні, адресованій власнику чи володільцю майна, відчужувати його, або розпоряджатися чи користуватися ним.
Арешт майна застосовується за клопотанням слідчого, прокурора або цивільного позивача у кримінальному провадженні шляхом винесенням ухвали слідчим суддею.
Арешт майно застосовується з метою забезпечення:
- виконання вироку в частині цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили ( ч .2 ст. 170 КПК);
- можливої конфіскації майна в справах про кримінальні правопорушення за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна.
Порядок скасування арешту майна встановлюється ст. 174 КПК України.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

== Затримання особи ==

Підстави та порядок затримання врегульовано не лише на конституційному рівні та міжнародно-правовими актами, а й у новому КПК. Затримання вважається тимчасовим запобіжним заходом (ст. 188–192, 207–213).
Незважаючи на короткочасність затримання, за характером обмежень прав і свобод воно є одним з найбільш суворих запобіжних заходів. Адже застосування затримання безпосередньо пов’язане з обмеженням права людини на свободу та особисту недоторканність. Тому не випадково процесуальні норми, що регламентують порядок і строки затримання, закріплено Конституцією України та низкою міжнародно-правових актів, зокрема Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966 р.), конвенціями ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів повод¬ження та покарання (1984 р.), про права дитини (1989 р.) та ін.
Кримінальне процесуальне затримання слід відрізняти від інших примусових заходів, зокрема: доставляння особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у порядку, перед¬баченому законодавством про адміністративні правопорушення, а також затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.
Аналіз норм КПК України дозволяє виокремити такі види затримання:
* на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 187−191 КПК України);
* без ухвали слідчого судді, суду (ст. 207, 208 КПК України).

Ці види затримання розрізняються за цільовим призначенням, суб’єктами їх здійснення, підставами та процесуальним порядком застосування.
Затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводувідрізняється від інших його видів за своєю метою (забезпечення явки підозрюваного чи обвинуваченого для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою), строком (до 36 годин), а також юридичною підставою (ухвала слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу).
Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після його одержання. Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за участю прокурора. Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з дотриманням вимог, закріплених у ч. 1, 2 ст. 190 КПК України.
Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що: по-перше, зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого; по-друге, є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування; по-третє, одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу й зазначені у ст. 177 КПК.
Ухвала про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК України(тоді як ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає).
Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з’ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний (обвинувачений) має бути негайно звільнений з-під варти, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ч. 7 ст. 191 КПК).
Не пізніше 36 годин з моменту затримання на підставі ухвали слідчого судді (суду) особа повинна: бути звільнена або доставлена до слідчого судді (суду), який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу (ч. 1 ст. 191 КПК).

Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту: приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду, закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній, або закінчення шести місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії, чи відкликання ухвали прокурором (ч. 3 ст. 190 КПК).
Затримання без ухвали слідчого судді, суду. За загальним правилом, ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду (ч. 1 ст. 207 КПК). Утім, затримання допускається без такої ухвали уповноваженою на те службовою особою (ст. 208 КПК) та будь-якою іншою особою (ст. 207 КПК) при наявності визначених в законі підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 КПК, кожний громадянин (включаючи іноземців і осіб без громадянства) має право затримати будь-яку особу (за винятком судді й народного депутата), яку застали під час вчинення кримінального правопорушення або спроби його вчинити, коли вона навмисне вдавалася до дій чи бездіяльності, безпосередньо спрямованих на досягнення протиправної мети, однак не досягла задуманого з причин, що не залежали від її волі, а також безпосередньо після вчинення особою кримінального правопорушення або в разі безперервного переслідування підозрюваного (ч. 2 ст. 207 КПК України).
Зауважмо: це затримання відрізняється від процесуального затримання тим, що його можна здійснити як за вчинення кримінального проступку, так і злочину (на відміну від затримання службовою особою).
Кожен, хто затримав відповідну особу в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 207 КПК, зобов’язаний негайно доставити її в найближчий правоохоронний орган (внутрішніх справ, безпеки, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства) або ж сповістити такий орган про затримання та місце перебування порушника.
Затримання уповноваженою службовою особою. На відміну від “звичайних” громадян, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, лише у випадках: якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ці ознаки підлягають обов’язковій фіксації в протоколі затримання, а їх виявлення, вивчення та закріплення створюють невід’ємний елемент такої процесуальної дії) – ч. 1 ст. 208 КПК.
Як виняток, допускається затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, за які передбачене покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але виключно у разі, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (ч. 2 ст. 208 КПК).
Уповноважена службова особа може обшукати затриману особу з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст. 236 КПК, зокрема запросити не менше двох понятих – осіб, незацікавлених у результатах кримінального провадження (однієї статі з обшукуванню особою), участь яких є обов’язковою, незалежно від застосування технічних засобів фіксування процесуальної дії. Службовець, що затримав підозрюваного, обвинуваченого, зобов’язаний повідомити підстави затримання й відомості про злочин, у вчиненні якого його підозрюють, а також роз’яснити право на захисника й у разі потреби – на допомогу лікаря [1]. Позитивним є право затриманого надавати показання з приводу підозр проти нього, адже він будь-коли може відмовитися відповідати на запитання й давати пояснення, показання, а також вимагати перевірки обґрунтованості затримання. Про роз’яснення цих прав він зобов’язаний розписатись у протоколі.
За кожним фактом затримання підозрюваного в учиненні злочину службова особа зобов’язана скласти відповідний протокол із зазначенням: місця, дати, точного часу його проведення, повного переліку процесуальних прав і обов’язків затриманого, підстав затримання, інформації про присутніх під час цієї процесуальної дії осіб (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання) та про те, що їх заздалегідь повідомили про застосування технічних засобів фіксації, вказуючи характеристики таких засобів та носіїв інформації, умов і порядку їх використання, виявлені й вилучені під час особистого обшуку речі та документи. Вказують тут і спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу, зауваження та доповнення до нього від учасників процесуальної дії. Не менш важливо, що цей протокол підписують особа, яка його склала, і затриманий, копію ж документа негайно вручають під розпис останньому й надсилають прокурору (ч. 5 ст. 208 КПК України).
Час затримання зазначають із моменту, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженим службовцем чи у визначеному ним приміщенні. У випадку відмови затриманого підписати такий документ, про те вказують у протоколі. Затриманий може дати письмові пояснення щодо причин згаданого рішення й занести їх у цей акт, що засвідчує його захисник (законний представник) або ж поняті.
Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді або суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або ж доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК України). Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше 24 годин з моменту затримання, інакше вона також підлягає негайному звільненню (ч. 2, 3 ст. 278 КПК України).
У підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих. Однак відповідальними за перебування затриманих не можуть бути слідчі (ст. 212 КПК України).
Відповідно до вимог ст. 213 КПК, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності.
У разі затримання неповнолітньої особи, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування.
Водночас уповноважена службова особа зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги .

[[Категорія: Кримінальне процесуальне право]]

Заходи забезпечення кримінального провадження

2018-10-01T18:33:43Z

Volodymyr .matiukha:

Заходи забезпечення кримінального провадження

2018-10-01T18:30:47Z

Volodymyr .matiukha:

Заміна посвідчення водія

2018-09-18T14:42:56Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 Кодекс України про адміністративні правопорушення]
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2344-14/page?text=%E2%E5%EB%E8%EA%EE%E2 Закон України "Про автомобільний транспорт"]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001-%D0%BF Постанова КМУ від 10 жовтня 2001 р. № 1306 "Про затвердження Правил дорожнього руху"]
* [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/340-93-%D0%BF Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1993 року № 340]
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/795-2007-п Постанова Кабінету Міністрів України від 04. 06. 2007 року № 795 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання»].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001-%D0%BF/page Правила дорожнього руху]
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/889-2015-п Постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 року № 889 «Про утворення територіальних органів з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ»]

== Загальні положення ==

Відповідно до ст.15 Закону України «Про Дорожній рух» кожний громадянин, який досяг визначеного цим законом віку, не має медичних протипоказань та пройшов повний курс навчання за відповідними програмами, може в установленому порядку отримати право на керування транспортними засобами відповідної категорії.
Право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії. На території України відповідно до Конвенції про дорожній рух діють національні та міжнародні посвідчення водія. Порядок видачі, обміну та встановлення терміну дії таких посвідчень визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до «Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортних засобів» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1993 року , яке є обов'язковим для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії.
Національне посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії дійсне протягом 30 років з дати його видачі.
Посвідчення водія, видане особі вперше, дійсне протягом двох років з дня його видачі з обмеженим правом керування транспортним засобом.
Посвідченням водія, виданим вперше, є документ, що підтверджує право його власника на керування транспортним засобом, отриманий після проходження особою, яка раніше не мала посвідчення водія або яка була позбавлена права на керування транспортним засобом чи здійснила обмін посвідчення водія протягом двох років з дати його видачі, медичного огляду в порядку, встановленому МОЗ, а також підготовки відповідно до планів і програм та після складення теоретичного і практичного іспитів у територіальних органах з надання сервісних послуг МВС.

== Підстави заміни посвідчення водія ==
Так відповідно до [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/340-93-%D0%BF «Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами»], заміна водійських прав проводиться в таких випадках:
*Заміна першого водійського посвідчення, виданого на 2 роки;
* посвідчення непридатне для використання (зіпсовано, не читаються записи);
* змінені особисті дані власника (прізвище, ім’я та по батькові);
* відкриття іншої категорії водійських прав,
* отримання посвідчення нового зразка;
* права були втрачені або вкрадені.

== Які документи необхідні для заміни посвідчення водія? ==
У випадку непридатності посвідчення водія до використання, в тому числі з причини пошкодження або неможливості прочитати написи, проводиться заміна на нове посвідчення. При отриманні нових водійських прав старе посвідчення вилучається та надаються:
* паспорт або інший документ, що засвідчує особу,
* водійське посвідчення,
* ідентифікаційний код,
* медична довідка.
Відповідно до п. 2.26 «Інструкції про порядок приймання іспитів для отримання права керування транспортними засобами та видачі посвідчень водія», обмін водійських прав у зв’язку зі зміною П.І.Б. власника, в т.ч. після заміжжя, проводиться на підставі документа, що підтверджує таку зміну.
Список документів, необхідних для заміни водійського посвідчення після зміни особистих даних (прізвище, ім’я та по батькові):
* паспорт та ІПН,
* медична довідка форма 083/о затвердженої [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0435-00 Наказом МОЗ і МВС України від 31 січня 2013 р. №65/80] та права,
* свідоцтво про зміну П.І.Б.,
* свідоцтво про реєстрацію шлюбу.

Оформлення та видача посвідчення водія з отриманням права на керування транспортними засобами іншої категорії здійснюється при подачі наступного пакета документів:
* заява встановленого зразка (заповнюється в ТСЦ),
* український паспорт або документ, що засвідчує особу і громадянство,
* копія довідки про реєстраційний номер облікової картки платника податків,
* документ, що підтверджує керування транспортними засобами (при необхідності),
* медична довідка про придатність до керування транспортним засобом,
* свідоцтво про закінчення курсів з підготовки, перепідготовки водіїв,
* оригінал і ксерокопії документів про зміну П.І.Б. (в разі їх заміни),
* довідка про проходження 20-годинного курсу навчання,
* квитанції про оплату збору,
* водійське посвідчення.
При втраті водійських прав потрібно повідомити сервісний центр МВС, а в разі крадіжки посвідчення — управління Національної поліції. Після звернення співробітниками ТСЦ буде проведена перевірка факту видачі раніше водійських прав. Якщо ніяких порушень виявлено не буде, протягом п’яти робочих днів буде оформлено і видано нове посвідчення водія.
Для відновлення водійських прав в Україні необхідний наступний набір документів:
* паспорт та ідентифікаційний код,
* довідка з поліції (в разі крадіжки),
* медична довідка.
Посвідчення водія, що належить особі, яка переїжджає на постійне місце проживання в Україну, дійсне на території України протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами ДМС документів на постійне проживання в Україні і після цього підлягає заміні. Заміна таких посвідчень проводиться після проходження особою медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів ( п 30 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 905 від 09.11.2015)

== Міжнародне посвідчення водія ==
Посвідчення водія, що належить особі, яка переїжджає на постійне місце проживання в Україну, дійсне на території України протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами ДМС документів на постійне проживання в Україні і після цього підлягає заміні. Заміна таких посвідчень проводиться після проходження особою медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів (п. 30 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 905 від 09.11.2015)
Видані громадянам України за кордоном міжнародні посвідчення та посвідчення водія іноземної держави, які відповідають вимогам Конвенції про дорожній рух 1968 року, підлягають обміну на національні посвідчення згідно з пунктом 25 Положення Про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортних засобів за умови, що зазначені громадяни України постійно проживають на території України .
Міжнародне посвідчення водія видається на підставі національного посвідчення водія, паспорта громадянина України та паспорта громадянина України для виїзду за кордон сервісним центром МВС за заявою особи.
Міжнародне посвідчення водія видається без складання іспитів на підставі національного посвідчення водія, терміном дії на 3 роки.
Для отримання міжнародного посвідчення водія необхідно звернутись до територіального сервісного центру МВС незалежно від місця реєстрації та надати наступні документи:
* пред’явити адміністратору на місці оригінал національного посвідчення водія,
* паспорт громадянина України,
* паспорт громадянина України для виїзду за кордон,
* фотокартку розміром 3,5х4,5 см на матовому папері.

[[Категорія:Адміністративне право]] [[Категорія:Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)]]

Арешт майна у кримінальному процесі та порядок зняття арешту

2018-09-18T14:12:03Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==

# [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України]13.04.2012 № 4651-VI
# [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Кримінальний кодекс України] 05.04.2001 № 2341-III
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-14 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження ВССУ від 7.02.2014 року]

== Арешт майна ==
'''Арешт майна''' є одним із заходів забезпечення кримінального провадження, передбачених ст. 131 Кримінального-процесуального кодексу України (далі – КПК України), суть якого полягає у '''тимчасовій забороні''', адресованій власнику чи володільцю майна, відчужувати його, або розпоряджатися чи користуватися ним. Арешт майна застосовується за клопотанням слідчого, прокурора або цивільного позивача у кримінальному провадженні шляхом винесення ухвали слідчим суддею.
Арешт майна застосовується з '''метою забезпечення''':
- збереження речових доказів;
- спеціальної конфіскації;
- конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;
- відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

== Порядок накладення та скасування арешту ==
З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду '''має право''' звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову, також - цивільний позивач.
Клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

'''Метою''' застосування арешту майна є забезпечення можливості конфіскації майна або забезпечення цивільного позову. При цьому у '''слід пам'ятати''', що сторона кримінального провадження, яка подає клопотання про арешт майна '''зобов'язана''' навести підстави, у зв'язку з якими потрібно здійснити арешт майна (правову кваліфікацію правопорушення, яке передбачає покарання у вигляді конфіскації майна, докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди). У свою чергу, слідчий суддя, задовольняючи клопотання про накладення арешту на майно, зобов'язаний навести ці підстави у рішенні.
Враховуючи зазначену мету арешту майна, вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, має бути співмірною з розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або ж, якщо метою арешту майна є забезпечення конфіскації, то вартість арештованого майна має узгоджуватись із санкцією статті, яка передбачає покарання за злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа.
 
Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно у вигляді речей, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у [[ч. 2 ст. 167 К. Крім того, у випадку задоволення цивільного позову суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше. Відповідно до вимог ст. 170 КПК арешт майна полягає у забороні відчужувати, розпоряджатися чи користуватися майном. 
Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом '''не пізніше 2 днів''' з дня його надходження до суду за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - захисника, законного представника. 

Ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна має бути постановлено не пізніше '''сімдесяти двох годин''' із дня находження до суду відповідного клопотання [[(ч. 6 ст. 173 КПК)]. Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки порушення цього строку.
'''Важливо,''' що згідно з ч. 1 ст. 170 КПК арешт майна передбачає '''тимчасове позбавлення''' можливості відчужувати певне майно до скасування арешту майна у встановленому КПК порядку. З огляду на наведене зазначення в ухвалі про арешт майна строку її дії за аналогією із ухвалою про тимчасовий доступ до речей і документів є необґрунтованим. На користь цьому свідчить і мета, з якою застосовується арешт майна, зокрема забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову.
Щодо особливих вказівок в ухвалі слідчого судді про арешт майна слід звернути увагу на положення [[ст. 174 КПК,] яка встановлює порядок скасування арешту майна підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна. Зазначені учасники кримінального провадження мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, яке під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Також арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу минула потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Ухвала про арешт майна може бути оскаржена в апеляційному порядку підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які були присутні при розгляді питання про арешт майна, або із клопотанням про скасування арешту майна мають право звернутися ці ж учасники кримінального провадження, якщо вони не були присутні при розгляді питання про арешт майна.Враховуючи наведене, обґрунтованою є практика слідчих суддів, які в ухвалах про арешт майна, окрім права на їх апеляційне оскарження, роз'яснюють положення, що закріплені в [[ч. 1 ст. 174 КПК]

== Майно на яке може бути накладено арешт ==

Арешт може бути накладено на:
* нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права;
* майно у вигляді речей, документів, грошей, якщо вони відповідають критеріям, зазначеним у [[ч. 2 ст. 167 КПК], а саме:
* підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
* надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;
* є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом;
* одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та (або) є доходами від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.
'''Не підлягають конфіскації,''' а тому і не підлягають з цією метою арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік цих предметів визначено в додатку до [[КК|].
Відповідно до [[ч.ч. 4, 5 ст. 170 КП]К заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатись таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню. При цьому не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи.

При чому, заарештованим може бути як майно підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, так і третіх осіб, а також юридичної особи, до якого можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду або слідчого судді.

До третіх осіб, майно яких може бути заарештовано, відносяться особи, які отримали або купили у підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого майно безоплатно або в обмін на суму, що значно нижче ринкової вартості, і знали або повинні були знати, що мета такої передачі - отримання доходу від майна, здобутого в результаті вчинення злочину, приховування злочину та / або уникнути конфіскації.

== Порядок зняття арешту майна ==

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов’язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями [[174, 539 Кримінального процесуального кодексу|] України (далі – КПК), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.Порядок скасування арешту майна встановлюється [[ст. 174 КПК України|].
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, '''мають право''' заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше '''трьох днів після''' його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Тобто, арешт майна має бути скасованим повністю або частково, якщо:
- відпали підстави його застосування;
- арешт було накладено необґрунтовано.
Необхідність скасування накладення арешту майна можуть обумовити такі обставини: відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; зміна кваліфікації дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю Кримінального кодексу, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у вигляді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного або обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.
Правовою підставою скасування арешту майна є:
- ухвала слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано;
- винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження;
- ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд;
Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

[[Категорія: Кримінально-процесуальне право]]

Переважне право орендаря на укладення договору на новий строк

2018-09-18T13:52:13Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==

* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.№ 2768-III],
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/858-15 Закон України “Про землеустрій” від 22.05.2003р.№ 858-IV];
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14 Закон України “Про оренду землі” від 06.10.1998 р. № 161-XIV];
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3425-12 Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. N 3425-XII]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/962-15 Закон України “Про охорону земель” від 19.06.2003 р.N 962-IV ];
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1378-15 Закон України “Про оцінку земель” 11.12.2003 р.N 1378-IV];
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/899-15 Закон України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)” від 05.06.2003 р.N 899-IV ];

== Вступ ==
У період з 2007-2008 років і до 2016 року договори оренди землі зазвичай укладались на відносно нетривалий термін — 2, 3, 5 років, рідше — на 10, 15, 25 років. З травня 2016 року почала діяти норма Закону, згідно з якою, договір оренди може бути укладений на строк не менше 7 років. 
Незалежно від строку оренди кожен орендар, який належним чином виконував обов’язки за умовами договору, після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, має переважне право на поновлення договору (укладення договору оренди землі на новий строк). Суть переважного права полягає у тому, що орендар має пріоритет (перевагу перед іншими) на укладення договору оренди землі на новий строк. Це означає, що якщо до орендодавця звернулись інші зацікавлені особи з пропозиціями про укладення договору з ними на тих самих умовах, то орендодавець у такому випадку зобов’язаний укласти договір з попереднім орендарем на новий строк. Виняток складають випадки, коли інший (потенційний) орендар запропонував орендодавцю більш вигідні умови (наприклад, вищу орендну плату, більш тривалий строк оренди), а попередній орендар на такі умови не згоден, або якщо попередній орендар та орендодавець не можуть досягти домовленості щодо орендної плати чи інших істотних умов договору; у такому випадку переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк припиняється, а орендодавець має право укласти договір оренди з новим орендарем. 

== Поняття та правова природа договору оренди землі ==

'''Оренда землі''' – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/161-14 Ст. 2 ЗУ «Про оренду землі»] визначає, що відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до частини другої [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 статті 792 Цивільного кодексу України] (далі – ЦК України) відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Тобто, [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 стаття 792 ЦК України] визначає, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

'''Договір оренди землі''' – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України ([http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/220-2004-п Постанова №220 від 03.03.2004 р.]). Правовою підставою набуття права орендного землекористування є укладення договору оренди земельної ділянки. Договір оренди землі потребує державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. За договором оренди земельної ділянки кожна із сторін наділяється певними правами і водночас на неї покладаються певні обов’язки. У статті 33 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14 Закону України «Про оренду землі»] встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір. Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду. Так, частинами першою–п’ятою [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14 статті 33] цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

== Що потрібно зробити, щоб не втратити переважне право і право оренди та поновити договір оренди? ==

=== Крок 1. ===

Не раніше місяця до закінчення строку договору оренди орендар має повідомити орендодавця про намір скористатись своїм переважним правом. Повідомлення має здійснюватися шляхом направлення листа-повідомлення, до якого додається проект додаткової угоди.

'''Важливо''': при продовженні договору оренди на новий термін його умови можуть залишитись такими, якими були у самому договорі, або можуть бути змінені. У разі, коли орендар бажає змінити умови договору оренди землі, у додатковій угоді потрібно передбачити положення щодо зміни відповідних положень договору.

Лист-повідомлення доцільно передати орендодавцю під розписку або направити поштою цінним листом з описом вкладень та повідомленням про вручення.

'''Увага'''! У разі, якщо орендодавець не погодиться із запропонованими орендарем умовами, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

=== Крок 2. ===

Орендодавець у місячний термін має розглянути надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди і за відсутності заперечень укласти з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем обгрунтоване рішення.

=== Крок 3. ===

Відомості про продовження терміну договору оренди мають бути внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із відповідною заявою про це може звернутись будь-яка із сторін договору. Внесення вказаних відомостей до Реєстру здійснюється державним реєстратором відповідної реєстраційної служби або, у випадку, коли додаткова угода посвідчується нотаріально – нотаріусом.

Тобто перш за все орендар повинен належним чином виконувати свої обов'язки за договором оренди землі. Оскільки основний обов’язок орендаря перед орендодавцем — сплачувати орендну плату, то «належним чином виконувати свої обов'язки за договором» означає, що орендар, щонайменше, повинен вчасно та в повному обсязі сплачувати орендодавцеві орендну плату за землю.

Водночас орендар зобов'язаний у встановлений договором строк, але не пізніше, ніж за місяць до спливання терміну договору оренди землі (якщо більший строк не встановлений договором), повідомити орендодавця про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк. Для цього орендар повинен направити орендодавцю листа-повідомлення, в якому чітко вказати про те, що він бажає скористатися своїм переважним правом на укладення договору на новий термін та хоче поновити договір (укласти договір на новий строк).

Закон вказує, що орендодавця необхідно повідомити не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору. При цьому договором може бути встановлений інший термін. Але якщо навіть орендар порушив строк повідомлення, встановлений договором, то це ще не означає, що переважне право автоматично припинилося. Визначальним у даному випадку, як вважають суди, є дотримання строку, встановленого [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14 статтею 33] Закону, а саме — не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору оренди ([http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36794343 постанова Вищого господарського суду України від 21.01.2014 р. у справі № 920/1137/13]).

Якщо орендар у встановлений законом строк (не пізніше, ніж за місяць до закінчення строку дії договору) не надіслав орендодавцю повідомлення про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий термін з проектом додаткової угоди, то в орендаря припиняється переважне право на поновлення договору на новий строк ([http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57515160 постанова Верховного Суду України від 13.04.2016 р. № 6-2027цс15]; [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36794343 постанови Вищого господарського суду України від 07.09.2016 р. № 922/273/16; від 21.07.2016 р. № 908/4293/15; від 21.07.2016 р. № 917/1805/15; від 19.07.2016 р. № 911/3933/15]).

=== Якщо орендодавець ігнорує повідомлення орендаря, не надає заперечень або ухиляється від підписання додаткової угоди до договору? ===

Якщо орендодавець не реагує на лист-повідомлення орендаря (не відповідає на лист орендаря та не повідомляє його про своє рішення, не висловлює жодних заперечень чи пропозицій про зміну умов договору)або зволікає з укладенням додаткової угоди до договору, то орендарю у такому разі потрібно звернутися до суду з позовом про визнання додаткової угоди укладеною. Верховний Суд України вважає правильним задоволення судами таких позовів (лист Верховного Суду України від 01.04.2016 р. «Аналіз практики застосування судами [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 статті 16 Цивільного кодексу України]»).

Натомість потрібно зауважити, що часом орендарі звертаються до суду з позовами з вимогами не про визнання додаткових угод укладеними, а про зобов’язання вчинити дії щодо укладення додаткової угоди до договору (зобов’язання укласти додаткову угоду тощо). З цього приводу варто зазначити, що хоч на практиці, іноді ще й сьогодні, можна зустріти випадки задоволення судами таких позовів (постанови Вищого господарського суду України від 14.06.2016 р. у справі № 910/25735/15, від 30.01.2014 р. у справі № 924/781/13), Верховний Суд України все ж вважає таку практику неправильною, оскільки вона суперечить загальному принципу свободи договору (лист Верховного Суду України від 01.04.2016 р. «Аналіз практики застосування судами [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 статті 16 Цивільного кодексу України]»).

== Висновок ==

Отже, з вищезазначеного слідує висновок, що посадові особи місцевого самоврядування мають право посвідчувати довіреності, які відповідно до ст. 245 ЦК України та ст. 40 закону України «Про нотаріат», а також абзацу 1 Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419, у редакції постанови КМУ від 06 липня 2006 року №940 (зі змінами від 30.01.2013 року), які прирівнюються до нотаріально посвідчених. При цьому, необхідно пам’ятати про законодавче обмеження у праві посадових осіб місцевого самоврядування посвідчувати довіреності на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреності на користування та розпорядження транспортними засобами, які посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права посвідчувати.

[[Категорія:Договір оренди]]
[[Категорія:Органи місцевого самоврядування]]
[[Категорія:Місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України]]
[[Категорія:Суди]]

Визнання батьківства

2018-09-18T13:21:43Z

Volodymyr .matiukha:

== Нормативна база ==
# [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III]
# [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV]
# [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-95 ППВСУ "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31.03.1995 № 5]
# [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0719-00 Наказ Мін'юсту "Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні" від 18.10.2000 № 52/5]

== Визнання батьківства за спільною заявою батьків==
''Визнання батьківства''' — це волевиявлення особи, яка вважає себе батьком дитини і це одне з найактуальніших питань у сімейному праві України. Адже факт походження дитини від даного чоловіка спричиняє необхідність виконання обов'язків батька, визначених українським законодавством. За загальним правилом, у випадку, коли мати і батько перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі, презюмується, що дитина походить від подружжя. У випадку, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, відповідно до ч. 2 статті 125 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України] походження дитини від батька визначається або за спільною заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Згідно ст.ст. 124, 126 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України], якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою,вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. 
Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені. 
=== Перелік необхідних документів ===
# cпільна заява батьків дитини про встановлення батьківства в письмовій формі[[Медіа:Заява_про_визнання_батьківства.docx]];
# паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них);
# документ, що підтверджує сплату державного мита. 
{| class="wikitable"
|-
| Якщо документ, що посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред'явлений, то орган державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в державній реєстрації народження дитини. Відомості про другого з батьків у цьому разі зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб.
|}
== Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою==
Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. 

Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган державної реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини. 

Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

== Визнання батьківства за рішенням суду ==
Відповідно до ст. 128 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейного кодексу України] за відсутності заяви, право на подання якої встановлено ст. 126 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 цього Кодексу], батьківство дитини може бути визнане за рішенням суду в порядку позовного провадження в цивільному судочинстві.] Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 Цивільного процесуального кодексу України]. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч.1 ст. 135 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 цього Кодексу]. 

== Встановлення факту батьківства за рішенням суду ==
У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 ч.1 ст. 135 СКУ].
Заява про встановлення факту батьківства може бути подана може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Заяву про встановлення факту батьківства слід подавати до суду за місцем реєстрації заявника. У випадку якщо з такою заявою звертається громадянин України, який проживає за межами країни, підсудність необхідно буде визначати за клопотанням громадянина до Верховного суду ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/paran9697#n9697 ст. 316 ЦПК України)]

Згідно листа Верховного Суду України від 01.01.12 р., '''до заяви про встановлення факту батьківства, у якості доказів можна надавати такі документи:'''

* докази, які підтверджують наявність цього юридичного факту (акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб);
* довідки органів реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС) про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану
* пояснення свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого із заявником. 

Зазначений вище перелік не є вичерпним та може розширюватись в залежності від конкретних обставин справи. Слід також врахувати ту обставину, що заява про встановлення факту батьківства повинна відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви.

[[Категорія:Сімейне право]]
[[Категорія:Встановлення факту родинних відносин]]
[[Категорія:Центральні органи виконавчої влади]]
[[Категорія:Суди]]

Файл:Заява про визнання батьківства.docx

2018-09-18T13:10:34Z

Volodymyr .matiukha: спільна заява матері та батька про визнання батьківства

спільна заява матері та батька про визнання батьківства

Арешт майна у кримінальному процесі та порядок зняття арешту

2017-04-27T14:35:49Z

Volodymyr .matiukha: редагуванння з метою недопущення порушення авторського права

== Нормативна база ==

# [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України]
# [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Кримінальний кодекс України]
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-14 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження ВССУ від 7.02.2014 року]
# [http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2016_rik.html Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 3.06.2016 року "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна"]
# Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг.ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. - Х. : Право, 2012. - С. 367.

== Арешт майна ==

Одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 Кримінального-процесуального кодексу України (далі – КПК України), є арешт майна, суть якого полягає у тимчасовій забороні, адресованій власнику чи володільцю майна, відчужувати його, або розпоряджатися чи користуватися ним. Арешт майна застосовується за клопотанням слідчого, прокурора або цивільного позивача у кримінальному провадженні шляхом винесенням ухвали слідчим суддею. Арешт майно застосовується з метою забезпечення: - виконання вироку в частині цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили ( ч .2 ст. 170 КПК); - можливої конфіскації майна в справах про кримінальні правопорушення за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна. Порядок скасування арешту майна встановлюється ст. 174 КПК України. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно. Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

== Порядок накладення арешту ==

З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову, також - цивільний позивач.
Клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.
Неоднакова судова практика існує у питанні про правові наслідки пропуску зазначеного строку звернення із клопотанням про арешт майна в разі його попереднього вилучення. Мають місце як випадки відмови у задоволенні таких клопотань, так і їх повернення.
Метою застосування арешту майна є забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. При цьому слід пам'ятати, що сторона кримінального провадження, яка подає клопотання про арешт майна зобов'язана навести підстави, у зв'язку з якими потрібно здійснити арешт майна (правову кваліфікацію правопорушення, яке передбачає покарання у вигляді конфіскації майна, докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди). У свою чергу, слідчий суддя, задовольняючи клопотання про накладення арешту на майно, зобов'язаний навести ці підстави у рішенні.
Враховуючи зазначену мету арешту майна, вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, має бути співмірною з розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або ж, якщо метою арешту майна є забезпечення конфіскації, то вартість арештованого майна має узгоджуватись із санкцією статті, яка передбачає покарання за злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа.
 
Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно у вигляді речей, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК. Крім того, у випадку задоволення цивільного позову суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше. Відповідно до вимог ст. 170 КПК арешт майна полягає у забороні відчужувати, розпоряджатися чи користуватися майном. 
Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше 2 днів з дня його надходження до суду за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - захисника, законного представника. 
Підставами для повернення клопотань про арешт майна було те, що клопотання слідчого не відповідали вимогам ст. 171 КПК, оскільки в них не були зазначені підстави накладення арешту, не зазначено ідентифікуючих ознак майна, не додані документи, що підтверджують право власності на майно, або те, що майно, яке належить арештовувати, набуто в результаті вчинення кримінального правопорушення, тощо.
Ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна має бути постановлено не пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду відповідного клопотання (ч. 6 ст. 173 КПК). Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки порушення цього строку.
Ч. 5 ст. 173 КПК не містить вимоги про те, що в ухвалі про арешт майна має бути зазначено строк дії цієї ухвали. Слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 1 ст. 170 КПК арешт майна передбачає тимчасове позбавлення можливості відчужувати певне майно до скасування арешту майна у встановленому КПК порядку. З огляду на наведене зазначення в ухвалі про арешт майна строку її дії за аналогією із ухвалою про тимчасовий доступ до речей і документів є необґрунтованим. На користь цьому свідчить і мета, з якою застосовується арешт майна, зокрема забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. Слідчий суддя на момент розгляду клопотання про арешт майна не має жодних підстав для того, щоб визначити часові межі, коли відпаде необхідність забезпечувати можливу конфіскацію майна або цивільний позов (фактично ухвалення обвинувального вироку щодо особи), а тому зазначення в ухвалах про арешт майна строку їх дії не сприятиме досягненню завдань кримінального провадження, які забезпечуються таким заходом як арешт майна. 
Щодо особливих вказівок в ухвалі слідчого судді про арешт майна слід звернути увагу на положення ст. 174 КПК, яка встановлює порядок скасування арешту майна підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна. Зазначені учасники кримінального провадження мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, яке під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Також арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу минула потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Таким чином, ухвала про арешт майна може бути оскаржена в апеляційному порядку підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які були присутні при розгляді питання про арешт майна, або із клопотанням про скасування арешту майна мають право звернутися ці ж учасники кримінального провадження, якщо вони не були присутні при розгляді питання про арешт майна.Враховуючи наведене, обґрунтованою є практика слідчих суддів, які в ухвалах про арешт майна, окрім права на їх апеляційне оскарження, роз'яснюють положення, що закріплені в ч. 1 ст. 174 КПК.

== Майно на яке може бути накладено арешт ==

Арешт може бути накладено на:
* нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права;
* майно у вигляді речей, документів, грошей, якщо вони відповідають критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК, а саме:
* підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
* надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;
* є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом;
* одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та (або) є доходами від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.
* Не підлягають конфіскації, а тому і не підлягають з цією метою арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік цих предметів визначено в додатку до КК.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 170 КПК заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатись таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню. При цьому не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи.

При чому, заарештованим може бути як майно підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, так і третіх осіб, а також юридичної особи, до якого можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду або слідчого судді.

До третім особам, майно яких може бути заарештовано, відносяться особи, які отримали або купили у підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого майно безоплатно або в обмін на суму, що значно нижче ринкової вартості, і знали або повинні були знати, що мета такої передачі - отримання доходу від майна, здобутого в результаті вчинення злочину, приховування злочину та / або уникнути конфіскації.

== Порядок зняття арешту майна ==

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов’язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.Порядок скасування арешту майна встановлюється ст. 174 КПК України.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Тобто, арешт майна має бути скасованим повністю або частково, якщо:
- відпали підстави його застосування;
- арешт було накладено необґрунтовано.
Необхідність скасування накладення арешту майна можуть обумовити такі обставини: відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; зміна кваліфікації дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю Кримінального кодексу, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у вигляді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного або обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.
Правовою підставою скасування арешту майна є:
- ухвала слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано;
- винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження;
- ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Заходи забезпечення кримінального провадження

2017-03-29T22:59:00Z

Volodymyr .matiukha: Створена сторінка: == Нормативна база == * [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс Украї...

== Нормативна база ==

* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України] 
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0602-13 Положення про заходи стосовно дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та при обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час кримінального провадження : спільний наказ МВС України, Міністерства юстиції України від 26 березня 2013 року № 289/540/5].
* Басиста І. В. Приймання і виконання процесуальних рішень слідчого та стадії досудового розслідування: теоретичні і практичні проблеми : монографія/ І. В. Басиста. – Львів, 2013. – 600с. 
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1363-2011-%D0%BF Про затвердження Порядку інформування центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання осіб: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 р]. № 1363. 
* [https://www.slideshare.net/CentrePravo/2013-59925661 Реалізація нового КПК України у 2013 році (моніторинговий звіт)/ [О. А. Банчук, І. О. Дмитрієва, З. М. Саідова та ін.<nowiki>]</nowiki>. – К. : ФОП Москаленко. – 2013. – 40с]. 
* [http://pravo-izdat.com.ua/image/data/Files/157/1-28.pdf Кримінальний процесуальний кодекс України : науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова ; Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», Національна академія правових наук України. – Х. : «Право», 2012. – 844 с.3.] 
* Кожевніков Г. Заходи забезпечення кримінального провадження / Г. Кожевніков // Вісник національної академій прокуратури України, 2012. – No3. – С. 68–70. 

== Вступ ==
Кримінальний процесуальний кодекс України приділив заходам забезпечення кримінального провадження, що мають характер примусу, окремий розділ - другий. Такі заходи необхідно визначити як передбачені кримінальним процесуальним законодавством процесуальні засоби примусового характеру, які застосовуються у сфері кримінального провадження уповноваженими на те посадовими особами і державними органами, за наявності підстав і в порядку, передбаченому законом, стосовно підозрюваних, обвинувачених, свідків для попередження і припинення їхніх неправомірних дій з метою успішного розслідування і судового розгляду кримінального провадження та вирішення завдань кримінального провадження.
Тобто метою заходів забезпечення кримінального провадження є сприяння у виконанні однієї із необхідних умов такої діяльності, а саме: забезпечення належної поведінки суб'єктів кримінального провадження, коло яких визначено відповідними нормами кримінального процесуального закону.
Чинний КПК України містить перелік заходів забезпечення кримінального провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 131 КПК України ними є:

== Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід. ==
 Слідчий, прокурор під час досудового розслідування має право викликати підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження чи іншу особу, якщо є достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов'язковою. 
Слідчий суддя під час досудового розслідування чи суд під час судового провадження має право за власною ініціативою або за клопотанням слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, потерпілого, його представника здійснити судовий виклик певної особи, якщо слідчий суддя чи суд встановить наявність достатніх підстав вважати, що така особа може дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або її участь у процесуальній дії є обов'язковою.
Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. Особа, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця ув’язнення. Повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу або законному представнику.
Поважними причинами неприбуття особи на виклик є:
# затримання, тримання під вартою або відбування покарання;
# обмеження свободи пересування внаслідок дії закону або судового рішення;
# обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини);
# відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо;
# тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров’я у зв’язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад;
# смерть близьких родичів, членів сім’ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю;
# несвоєчасне одержання повістки про виклик;
# інші обставини, які об’єктивно унеможливлюють з’явлення особи на виклик.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення у розмірі: від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого судді, суду.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому КПК порядку викликаний не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, до них крім накладення грошового стягнення може бути застосовано привід чи інші більш дієві заходи забезпечення кримінального провадження.
Привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час. Рішення про здійснення приводу приймається: під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи, а під час судового провадження - судом за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або з власної ініціативи. Рішення про здійснення приводу приймається у формі ухвали. Привід може бути застосований до підозрюваного, обвинуваченого або свідка. Привід свідка не може бути застосований до неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів першої або другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно КПК не можуть бути допитані як свідки.

== Накладення грошового стягнення ==

Накладення грошового стягнення є заходом забезпечення кримінального провадження, яке застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження до учасників кримінального провадження: підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, цивільного відповідача.
У КПК передбачені випадки накладення на учасників кримінального провадження грошового стягнення та визначення їх розмірів:
у разі нез'явлення без поважних причин за викликом слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або неповідомлення про причини свого неприбуття на підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого та цивільного відповідача накладається грошеве стягнення: від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора і від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати у випадку неприбуття на виклик слідчого судді або суду (ч. 1 ст. 139, ст. 323, ст. 325, ч. 2 ст. 326, ч. 1 ст. 327 КПК);
за невиконання підозрюваним, обвинуваченим особистих зобов'язань, покладених на них слідчим суддею або судом, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК накладається грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2 розмірів мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 179 КПК);
у разі невиконання поручителем (особиста порука) взятих на себе зобов'язань (ч. 5 ст. 180 КПК), залежно від взятих на себе поручителем зобов'язань та розміру покарання за вчинене кримінальне правопорушення або злочин, грошове стягнення накладається у розмірі від 2-х до 50 розмірів мінімальної заробітної плати.
2. Під час досудового розслідування накладення грошового стягнення проводиться на підставі ухвали слідчого судді за клопотанням слідчого, прокурора або за власною ініціативою; під час судового провадження - ухвалою суду за клопотанням прокурора чи за власною ініціативою.

== Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом. ==
Цей захід забезпечення може бути застосований виключно до підозрюваного за наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання його протиправній поведінці щодо перешкоджання кримінальному провадженню, а також для забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно таке тимчасове обмеження.
Тимчасово можуть бути вилучені документи у підозрюваного, який законно затриманий у порядку, передбаченому ст. 208 КПК України, а також на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування. Строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом встановлений законом до двох місяців з можливістю його продовження за клопотанням прокурора та у випадку, якщо обставини, які стали підставою для тимчасового обмеження, продовжують існувати та досягнення поставлених цілей стороною обвинувачення іншим шляхом неможливе (про продовження строку дії даного заходу забезпечення кримінального провадження слідчим суддею виноситься окрема ухвала).
Необхідно зазначити, що законом встановлено виключний перелік прав, користування якими може бути тимчасово обмежено: права на керування транспортним засобом або судном; права на полювання; права на здійснення підприємницької діяльності
Розглянемо детальніше порядок обмеження особи у користуванні спеціальним правом під час її затримання. Про факт вилучення в особи вказаних документів обов'язково зазначається у протоколі затримання та складається окремий протокол про тимчасове вилучення документів, які посвідчують спеціальне право. Після вилучення та процесуального оформлення такої дії вилучені документи передаються на зберігання в порядку, встановленому для вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних провадженнях.
Не пізніше двох днів з моменту такого вилучення прокурор або слідчий за погодженням з прокурором звертається до слідчого судді з відповідним обґрунтованим клопотанням, предметом якого є обмеження у користуванні спеціальним правом. Процесуальні вимоги до такого клопотання встановлюються ст. 150 КПК України, відповідно до якої воно має містити: виклад обставин кримінального правопорушення, у зв'язку з яким подається клопотання; правову кваліфікацію кримінального правопорушення; виклад обставин, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні такого кримінального правопорушення; причини, у зв'язку з якими необхідне таке обмеження; вид спеціального права, яке підлягає обмеженню; строк обмеження; перелік свідків, яких необхідно допитати. Крім того, прокурор або слідчий зобов'язані додати до клопотання копії матеріалів, що підтверджують їхні доводи та документи, які підтверджують надання підозрюваному копії клопотання, доданих до нього матеріалів (що є важливою гарантією забезпечення права на захист). Невиконання цих вимог тягне за собою повернення поданого клопотання прокурору.
Після отримання клопотання слідчий суддя зобов'язаний не пізніше трьох днів з дня його надходження до суду прийняти рішення по суті, обов'язково враховуючи у сукупності такі обставини: правову підставу для обмеження; достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення та наслідки такого обмеження для інших осіб (наприклад, для сім'ї обвинуваченого, якщо єдиним доходом був заробіток, отриманий від реалізації даного спеціального права). Участь слідчого та (або) прокурора у розгляді клопотання є обов'язковою тільки в тому випадку, якщо документи вже були тимчасово вилучені (під час затримання), інакше - воно може розглядатись лише за участю підозрюваного та його захисника.
В ухвалі слідчого судді обов'язково мають бути зазначені мотиви застосування або відмови у задоволенні клопотання; перелік документів, які посвідчують спеціальне право та підлягають вилученню; строк тимчасового обмеження та порядок виконання ухвали.

== Відсторонення від посади. ==
Таке відсторонення може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину - щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу.
Відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено відповідно до вимог ст. 158 КПК.
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому законодавством. Відсторонення судді від посади здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів
України на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України в порядку, встановленому законодавством.
Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися до слідчого судді під час досудового розслідування або суду під час судового провадження із клопотанням про відсторонення особи від посади. Із клопотанням про відсторонення особи від посади до органів влади, зазначених у КПК, має право звернутися прокурор.

== Тимчасовий доступ до речей і документів ==

Згідно зі ст. 159 КПК України тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку).
На початку 2015 року законодавець урегулював можливість тимчасового доступу до електронних інформаційних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку, що здійснюється шляхом зняття копії інформації, що міститься в таких електронних інформаційних системах або їх частинах, мобільних терміналах систем зв’язку, без їх вилучення.
Варто зауважити, що положення ст. 159 КПК України надає право тимчасового доступу до речей і документів стороні кримінального провадження, якою згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК є:
з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом;
з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.
Тобто, адвокатам не варто забувати про надане їм право тимчасового доступу до речей і документів та активно користуватися ним під час захисту свого клієнта. При цьому, необхідно звертати увагу на нюанси практичного застосування законодавчих норм, які надають це право.
Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді або суду. Для цього стороні кримінального провадження під час досудового розслідування варто звертатися із клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів до слідчого судді, а під час судового провадження до суду.
== Тимчасове вилучення майна ==
Тимчасове вилучення майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження і означає фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває майно (зазначене у ч. 2 ст. 167 КПК України), можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення (ч. 1 ст. 167 КПК України).
Тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони:
1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення;
3) є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом;
4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено.
Аналіз змісту ст. 168 КПК України у взаємозв’язку з відповідними нормами ст.ст. 236 (обшук), 237 (огляд) КПК України показує, що тимчасово вилученим є будь-яке майно, яке одержане в результаті, зокрема:
• затримання особи в порядку, передбаченому ст.ст. 207, 208 КПК України (кожна особа, яка здійснила законне затримання, зобов’язана одночасно із доставленням затриманої особи до слідчого, прокурора, іншої уповноваженої службової особи передати їй тимчасово вилучене майно. Факт передання тимчасово вилученого майна засвідчується протоколом);
• обшуку;
• огляду.
Як вбачається з ч. 1 ст. 167 КПК України тимчасове вилучення майна як забезпечувальний захід триває до вирішення питання про арешт майна або його повернення. Тобто тимчасовість цього заходу обумовлюється його застосуванням без дозволу слідчого судді, який у разі позитивного вирішення питання про арешт майна по суті легітимізує його попереднє вилучення, чим забезпечується, зокрема, допустимість доказів, якщо вилучені предмети мають значення речових доказів у кримінальному провадженні..
Згідно з ч. 1 ст. 169 КПК України тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:
1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним;
2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;
3) у випадках коли:
– клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна подано пізніше наступного робочого дня після вилучення майна або після спливу 48 годин у разі вилучення майна під час обшуку, огляду (ч. 5 ст. 171 КПК України);
– ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна слідчий суддя, суд постановляє пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду клопотання (ч. 6 ст. 173 КПК України);
4) у разі скасування арешту.

== Арешт майна ==

Одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 Кримінального-процесуального кодексу України (далі – КПК України), є арешт майна, суть якого полягає у тимчасовій забороні, адресованій власнику чи володільцю майна, відчужувати його, або розпоряджатися чи користуватися ним.
Арешт майна застосовується за клопотанням слідчого, прокурора або цивільного позивача у кримінальному провадженні шляхом винесенням ухвали слідчим суддею.
Арешт майно застосовується з метою забезпечення:
- виконання вироку в частині цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили ( ч .2 ст. 170 КПК);
- можливої конфіскації майна в справах про кримінальні правопорушення за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна.
Порядок скасування арешту майна встановлюється ст. 174 КПК України.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

== Затримання особи ==

Підстави та порядок затримання врегульовано не лише на конституційному рівні та міжнародно-правовими актами, а й у новому КПК. Затримання вважається тимчасовим запобіжним заходом (ст. 188–192, 207–213).
Незважаючи на короткочасність затримання, за характером обмежень прав і свобод воно є одним з найбільш суворих запобіжних заходів. Адже застосування затримання безпосередньо пов’язане з обмеженням права людини на свободу та особисту недоторканність. Тому не випадково процесуальні норми, що регламентують порядок і строки затримання, закріплено Конституцією України та низкою міжнародно-правових актів, зокрема Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966 р.), конвенціями ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів повод¬ження та покарання (1984 р.), про права дитини (1989 р.) та ін.
Кримінальне процесуальне затримання слід відрізняти від інших примусових заходів, зокрема: доставляння особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у порядку, перед¬баченому законодавством про адміністративні правопорушення, а також затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.
Аналіз норм КПК України дозволяє виокремити такі види затримання:
* на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 187−191);
* без ухвали слідчого судді, суду (ст. 207, 208).

Ці види затримання розрізняються за цільовим призначенням, суб’єктами їх здійснення, підставами та процесуальним порядком застосування.
Затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводувідрізняється від інших його видів за своєю метою (забезпечення явки підозрюваного чи обвинуваченого для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою), строком (до 36 годин), а також юридичною підставою (ухвала слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу).
Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після його одержання. Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за участю прокурора. Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з дотриманням вимог, закріплених у ч. 1, 2 ст. 190 КПК.
Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що: по-перше, зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого; по-друге, є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування; по-третє, одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу й зазначені у ст. 177 КПК.
Ухвала про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК (тоді як ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає).
Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з’ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний (обвинувачений) має бути негайно звільнений з-під варти, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ч. 7 ст. 191 КПК).
Не пізніше 36 годин з моменту затримання на підставі ухвали слідчого судді (суду) особа повинна: бути звільнена або доставлена до слідчого судді (суду), який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу (ч. 1 ст. 191 КПК).
КПК України у ст. 209 чітко визначив момент, з якого особа вважається затриманою − з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Слід наголосити, що КПК 1960 р. не називав момент, з якого необхідно було обчис¬лювати строк затримання (це питання тоді вирішувалось відповідно до Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, в якому строк затримання обчислювався з моменту доставляння особи в орган дізнання чи до слідчого). Відтак, виникали певні труднощі правозастосування.
Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту: приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду, закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній, або закінчення шести місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії, чи відкликання ухвали прокурором (ч. 3 ст. 190 КПК).
Затримання без ухвали слідчого судді, суду. За загальним правилом, ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду (ч. 1 ст. 207 КПК). Утім, затримання допускається без такої ухвали уповноваженою на те службовою особою (ст. 208 КПК) та будь-якою іншою особою (ст. 207 КПК) при наявності визначених в законі підстав.
Законне затримання. Відповідно до ч. 2 ст. 207 КПК, кожний громадянин (включаючи іноземців і осіб без громадянства) має право затримати будь-яку особу (за винятком судді й народного депутата), яку застали під час вчинення кримінального правопорушення або спроби його вчинити, коли вона навмисне вдавалася до дій чи бездіяльності, безпосередньо спрямованих на досягнення протиправної мети, однак не досягла задуманого з причин, що не залежали від її волі, а також безпосередньо після вчинення особою кримінального правопорушення або в разі безперервного переслідування підозрюваного (ч. 2 ст. 207 КПК).
Зауважмо: це затримання відрізняється від процесуального затримання тим, що його можна здійснити як за вчинення кримінального проступку, так і злочину (на відміну від затримання службовою особою).
Кожен, хто затримав відповідну особу в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 207 КПК, зобов’язаний негайно доставити її в найближчий правоохоронний орган (внутрішніх справ, безпеки, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства) або ж сповістити такий орган про затримання та місце перебування порушника.
Затримання уповноваженою службовою особою. На відміну від “звичайних” громадян, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, лише у випадках: якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ці ознаки підлягають обов’язковій фіксації в протоколі затримання, а їх виявлення, вивчення та закріплення створюють невід’ємний елемент такої процесуальної дії) – ч. 1 ст. 208 КПК.
Як виняток, допускається затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, за які передбачене покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але виключно у разі, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (ч. 2 ст. 208 КПК).
Уповноважена службова особа може обшукати затриману особу з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст. 236 КПК, зокрема запросити не менше двох понятих – осіб, незацікавлених у результатах кримінального провадження (однієї статі з обшукуванню особою), участь яких є обов’язковою, незалежно від застосування технічних засобів фіксування процесуальної дії. Службовець, що затримав підозрюваного, обвинуваченого, зобов’язаний повідомити підстави затримання й відомості про злочин, у вчиненні якого його підозрюють, а також роз’яснити право на захисника й у разі потреби – на допомогу лікаря [1]. Позитивним є право затриманого надавати показання з приводу підозр проти нього, адже він будь-коли може відмовитися відповідати на запитання й давати пояснення, показання, а також вимагати перевірки обґрунтованості затримання. Про роз’яснення цих прав він зобов’язаний розписатись у протоколі.
За кожним фактом затримання підозрюваного в учиненні злочину службова особа зобов’язана скласти відповідний протокол із зазначенням: місця, дати, точного часу його проведення, повного переліку процесуальних прав і обов’язків затриманого, підстав затримання, інформації про присутніх під час цієї процесуальної дії осіб (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання) та про те, що їх заздалегідь повідомили про застосування технічних засобів фіксації, вказуючи характеристики таких засобів та носіїв інформації, умов і порядку їх використання, виявлені й вилучені під час особистого обшуку речі та документи. Вказують тут і спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу, зауваження та доповнення до нього від учасників процесуальної дії. Не менш важливо, що цей протокол підписують особа, яка його склала, і затриманий, копію ж документа негайно вручають під розпис останньому й надсилають прокурору (ч. 5 ст. 208 КПК).
Час затримання зазначають із моменту, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженим службовцем чи у визначеному ним приміщенні. У випадку відмови затриманого підписати такий документ, про те вказують у протоколі. Затриманий може дати письмові пояснення щодо причин згаданого рішення й занести їх у цей акт, що засвідчує його захисник (законний представник) або ж поняті.
Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді або суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або ж доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК). Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше 24 годин з моменту затримання, інакше вона також підлягає негайному звільненню (ч. 2, 3 ст. 278 КПК).
У підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих. Однак відповідальними за перебування затриманих не можуть бути слідчі (ст. 212 КПК).
Відповідно до вимог ст. 213 КПК, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності.
У разі затримання неповнолітньої особи, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування.
Водночас уповноважена службова особа зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги . На практиці законодавча вимога про обов’язкове повідомлення захисників про всі факти затримань все ще реалізується не повною мірою (хоча всі докази, отримані за відсутності захисника, повинні визнаватися судом недопустимими за ч. 1 і п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК). Трапляються також інші порушення права затриманих на захист (ст. 20 КПК), зокрема: не дотримуються строки повідомлень центрів правової допомоги про затримання осіб, викликані захисники до затриманих не допускаються, затриманих примушують до відмови від викликаного захисника, із затриманою особою проводяться процесуальні дії ще до моменту прибуття захисника, не забезпечуються умови конфіденційного спілкування захисника із підозрюваним. Також практикується опитування всіх причетних до певної події (наприклад, дорожньо-транспортної пригоди) осіб як свідків і лише згодом вирішується, кого визнавати потерпілим, а кого – підозрюваним. Цим порушується право осіб не свідчити проти самих себе, членів своєї сім’ї і близьких родичів (ст. 63 Конституції України).
Тобто можна впевнено стверджувати: хоча новий КПК України досить детально врегулював процесуальний порядок затримання особи на досудовому розслідуванні, врахувавши здобутки міжнародної практики застосування кримінального процесуального законодавства, проте практика реалізація цього інституту уповноваженими службовими особами держави потребує подальшого унормування, зокрема стосовно реалізації затриманими права на захист

== Запобіжні заходи ==
Цей перелік заходів забезпечення кримінального провадження є вичерпним.
При цьому запобіжні заходи - це частина заходів забезпечення кримінального провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав.
Запобіжні заходи мають свою класифікацію, якими згідно з ч. 1 ст. 176 КПК України є: Запобіжні заходи мають свою класифікацію, якими згідно з ч. 1 ст. 176 КПК України є:
-
* особисте зобов'язання (ст. 179 КПК України);
* - особиста порука (ст. 180 КПК України);
* - застава (ст. 182 КПК України);
* - домашній арешт (ст. 181 КПК України);
* - тримання під вартою (ст. 183 КПК України);
* - затримання особи - тимчасовий запобіжний захід (ст.ст. 188-192, 207-213 КПК України).
У нормах КПК України, які визначають особливі порядки кримінального провадження (Розділ IV), також визначені такі запобіжні заходи:
* - щодо неповнолітніх - нагляд батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи (ч. 1 ст. 493 КПК України);
* - щодо особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування -
# передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом;
# поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку (ч. 2 ст. 508 КПК України).
Правообмежувальний характер заходів забезпечення кримінального провадження обумовлює необхідність встановлення системи гарантій, які забезпечують їх законне та обґрунтоване застосування. Адже кримінальне судочинство хоч і повинно бути ефективним засобом захисту прав та свобод, в правозастосовній практиці досить часто мають місце випадки зловживання суб'єктами кримінального судочинства процесуальними правами та повноваженнями, на що постійно звертається увага правозахисних організацій та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Арешт майна у кримінальному процесі та порядок зняття арешту

2016-12-20T09:06:21Z

Volodymyr .matiukha: Створена сторінка: === '''Арешт майна у кримінальному процесі та порядок зняття арешту ''' === '''Зміст''' # Норм...

=== '''Арешт майна у кримінальному процесі та порядок зняття арешту ''' ===

'''Зміст'''
# Нормативна база.
# Арешт майна.
# Порядок накладення арешту.
# На яке майна може бути накладено арешт.
# Порядок зняття арешту майна.

'''
Нормативна база'''

# [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України]
# [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Кримінальний кодекс України]
# [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-14 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження ВССУ від 7.02.2014 року]
# [http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2016_rik.html Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 3.06.2016 року "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна"]
# Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг.ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. - Х. : Право, 2012. - С. 367.

'''Арешт майна
'''
Арешт майна - згідно до ст.169 КПК України тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому КПК порядку. Відповідно до вимог КПК арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.
Арешт може бути накладено на майно підозрюваного, обвинуваченого, осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
При цьому таке майно може перебувати як у згаданих осіб, так і в інших фізичних або юридичних осіб.
Щодо осіб, які не є підозрюваними (яким у порядку, передбаченому ст.ст. 276 - 279 КПК, повідомлено про підозру, або яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення), обвинуваченими (особа, обвинувальний акт щодо якої передано до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК) або особами, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не може бути прийнято ухвалу про арешт майна.
Враховуючи наведене, навіть якщо у слідчого судді є достатні підстави вважати, що певною особою було вчинено кримінальне правопорушення, він не має повноважень накладати арешт на майно особи, яка не є підозрюваним.

'''Порядок накладення арешту.'''

З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову, також - цивільний позивач.
Клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.
Неоднакова судова практика існує у питанні про правові наслідки пропуску зазначеного строку звернення із клопотанням про арешт майна в разі його попереднього вилучення. Мають місце як випадки відмови у задоволенні таких клопотань, так і їх повернення.
Метою застосування арешту майна є забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. При цьому слід пам'ятати, що сторона кримінального провадження, яка подає клопотання про арешт майна зобов'язана навести підстави, у зв'язку з якими потрібно здійснити арешт майна (правову кваліфікацію правопорушення, яке передбачає покарання у вигляді конфіскації майна, докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди). У свою чергу, слідчий суддя, задовольняючи клопотання про накладення арешту на майно, зобов'язаний навести ці підстави у рішенні.
Враховуючи зазначену мету арешту майна, вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, має бути співмірною з розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або ж, якщо метою арешту майна є забезпечення конфіскації, то вартість арештованого майна має узгоджуватись із санкцією статті, яка передбачає покарання за злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа.
 
Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно у вигляді речей, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК. Крім того, у випадку задоволення цивільного позову суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше. Відповідно до вимог ст. 170 КПК арешт майна полягає у забороні відчужувати, розпоряджатися чи користуватися майном. 
Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше 2 днів з дня його надходження до суду за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - захисника, законного представника. 
Підставами для повернення клопотань про арешт майна було те, що клопотання слідчого не відповідали вимогам ст. 171 КПК, оскільки в них не були зазначені підстави накладення арешту, не зазначено ідентифікуючих ознак майна, не додані документи, що підтверджують право власності на майно, або те, що майно, яке належить арештовувати, набуто в результаті вчинення кримінального правопорушення, тощо.
Ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна має бути постановлено не пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду відповідного клопотання (ч. 6 ст. 173 КПК). Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки порушення цього строку.
Ч. 5 ст. 173 КПК не містить вимоги про те, що в ухвалі про арешт майна має бути зазначено строк дії цієї ухвали. Слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 1 ст. 170 КПК арешт майна передбачає тимчасове позбавлення можливості відчужувати певне майно до скасування арешту майна у встановленому КПК порядку. З огляду на наведене зазначення в ухвалі про арешт майна строку її дії за аналогією із ухвалою про тимчасовий доступ до речей і документів є необґрунтованим. На користь цьому свідчить і мета, з якою застосовується арешт майна, зокрема забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. Слідчий суддя на момент розгляду клопотання про арешт майна не має жодних підстав для того, щоб визначити часові межі, коли відпаде необхідність забезпечувати можливу конфіскацію майна або цивільний позов (фактично ухвалення обвинувального вироку щодо особи), а тому зазначення в ухвалах про арешт майна строку їх дії не сприятиме досягненню завдань кримінального провадження, які забезпечуються таким заходом як арешт майна. 
Щодо особливих вказівок в ухвалі слідчого судді про арешт майна слід звернути увагу на положення ст. 174 КПК, яка встановлює порядок скасування арешту майна підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна. Зазначені учасники кримінального провадження мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, яке під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Також арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу минула потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Таким чином, ухвала про арешт майна може бути оскаржена в апеляційному порядку підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які були присутні при розгляді питання про арешт майна, або із клопотанням про скасування арешту майна мають право звернутися ці ж учасники кримінального провадження, якщо вони не були присутні при розгляді питання про арешт майна.Враховуючи наведене, обґрунтованою є практика слідчих суддів, які в ухвалах про арешт майна, окрім права на їх апеляційне оскарження, роз'яснюють положення, що закріплені в ч. 1 ст. 174 КПК.

'''На на яке майно може бути накладено арешт'''

Арешт може бути накладено на:
* нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права;
* майно у вигляді речей, документів, грошей, якщо вони відповідають критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК, а саме:
* підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
* надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;
* є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом;
* одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та (або) є доходами від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.
* Не підлягають конфіскації, а тому і не підлягають з цією метою арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік цих предметів визначено в додатку до КК.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 170 КПК заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатись таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню. При цьому не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи.

'''Порядок зняття арешту майна'''

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов’язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.Порядок скасування арешту майна встановлюється ст. 174 КПК України.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.
Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Тобто, арешт майна має бути скасованим повністю або частково, якщо:
- відпали підстави його застосування;
- арешт було накладено необґрунтовано.
Необхідність скасування накладення арешту майна можуть обумовити такі обставини: відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; зміна кваліфікації дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю Кримінального кодексу, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у вигляді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного або обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.
Правовою підставою скасування арешту майна є:
- ухвала слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано;
- винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження;
- ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.