WikiLegalAid - Внесок користувача [uk]

Порушення під час досудового розслідування вимог статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

2021-03-23T12:56:30Z

Valerii.hohin: форматування тексту

== '''Нормативна база''' ==
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод]

Кримінальний процесуальний кодекс України

== '''Передумови виникнення порушення''' ==
Для початку, щоб було зрозуміло, про що йде мова, Змоделюю ситуацію, яка, нажаль, стає дедалі поширеною. Отже, особа звертається до правоохоронних органів з заявою про відкриття кримінального провадження. Кримінальне провадження відкрито, відомості занесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, розпочате досудове розслідування, потерпілому вручена пам’ятка про його права. Через деякий час потерпілий цікавиться результатами досудового розслідування і дізнається, що постановою слідчого кримінальне провадження закрито. Потерпілий оскаржує слідчому судді постанову про закриття кримінального провадження. У разі обґрунтованості скарги, слідчі судді, як правило такі скарги задовольняють. Постанова слідчого скасовується і досудове слідство продовжується. Через декілька місяців ситуація повторюється. Вона повторюється втретє, вчетверте … Таким чином, потерпілий потрапляє в таке собі «коло» з якого, здається, неможливо вибратися. Але це не так. У даному випадку існують міжнародні механізми захисту порушених прав.

== '''Суть порушень вимог Конвенції''' ==
В наведеному прикладі має місце порушення ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод

(<nowiki>https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004</nowiki>) (далі по тексту - Конвенції)

Однією із складових права на справедливий суд, яке закріплене в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, є доступ до правосуддя.

У даному конкретному випадку передача обвинувального висновку

до суду здійснюється в порядку, передбаченому § 3 глави 24 Кримінального процесуального кодексу України (<nowiki>https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17</nowiki>) і жодним чином не пов’язана з волевиявленням потерпілого, що

є порушенням доступу до правосуддя в контексті ст. 6 Конвенції.

Одночасно, має місце й порушення ст. 13 Конвенції. В ст.13 зазначено :

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

В описаній ситуації у потерпілого є тільки можливість, оскаржувати дії або бездіяльність слідчого у випадках, передбачених ст. 303 КПК України, що не є ефективним засобом захисту порушених прав.

У рішенні ЄСПЛ від 17 вересня 2014 р. у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Заяви №№ 10865/09, 45886/07 та 32431/08), п. 321, Суд вказав: «Який би спосіб не було обрано, органи влади повинні діяти за власною ініціативою. На додаток, для того, щоби бути ефективним, розслідування Має бути здатним привести до встановлення і покарання винних осіб».

Особливу увагу треба звернути на те, що при наявності систематичного (три і більше разів) скасування слідчим суддею постанови про закриття кримінального провадження, у потерпілого є можливість відразу звернутися до Європейського суду з прав людини.

Вимоги ч. 1 ст. 35 Конвенції щодо вичерпаності національних засобів юридичного захисту будуть дотримані, оскільки, як було зазначено вище, вони обмежуються ст. 303 КПК України.

Що стосується строків звернення, то у даному випадку мають місце тривалі порушення ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції.

У рішенні Суду від 17 вересня 2014 р. у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Заяви №№ 10865/09, 45886/07 та 32431/08), п.261, Суд вказав:

«У справах з триваючою ситуацією перебіг періоду починається заново кожного дня і лише коли ця ситуація загалом завершується, тоді шестимісячний термін фактично розпочинає свій перебіг» (дивись рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» [Varnava and Others v. Turkey] [Велика Палата], заяви №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, пункт 159, ECHR-2009, і згадане вище рішення у справі «Сабрі Гюнеш», пункт 54).

== '''Практика ЄСПЛ''' ==
«Мокану та інші проти Румунії» (Заяви №№ 10865/09, 45886/07 та 32431/08)
[[Категорія:Доробити]]

Порушення під час досудового розслідування вимог статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

2020-06-09T12:56:40Z

Valerii.hohin: Створена сторінка: Для початку, щоб було зрозуміло, про що йде мова, змоделюю ситуацію, яка, нажаль, ста...

Для початку, щоб було зрозуміло, про що йде мова, змоделюю ситуацію, яка, нажаль, стає дедалі поширеною. Отже, особа звертається до правоохоронних органів з заявою про відкриття кримінального провадження. Кримінальне провадження відкрито, відомості занесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, розпочате досудове розслідування, потерпілому вручена пам'ятка про його права. Через деякий час потерпілий цікавиться результатами досудового розслідування і дізнається, що постановою слідчого кримінальне провадження закрито. Потерпілий оскаржує слідчому судді постанову про закриття кримінального провадження. У разі обґрунтованості скарги, слідчі судді, як правило такі скарги задовольняють. Постанова слідчого скасовується і досудове слідство продовжується. Через декілька місяців ситуація повторюється. Вона повторюється втретє, вчетверте … Таким чином, потерпілий потрапляє в таке собі «коло» з якого, здається, неможливо вибратися. Але це не так. У даному випадку існують міжнародні механізми захисту порушених прав.

В наведеному прикладі має місце порушення ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004) (далі по тексту - Конвенції)
Однією із складових права на справедливий суд, яке закріплене в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, є доступ до правосуддя.
У даному конкретному випадку передача обвинувального висновку до суду здійснюється в порядку, передбаченому § 3 глави 24 Кримінального процесуального кодексу України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17) і жодним чином не пов'язана з волевиявленням потерпілого, що є порушенням доступу до правосуддя в контексті ст. 6 Конвенції.
Одночасно, має місце й порушення ст. 13 Конвенції. В ст. 13 зазначено: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
В описаній ситуації у потерпілого є тільки можливість, оскаржувати дії або бездіяльність слідчого у випадках, передбачених ст. 303 КПК України, що не є ефективним засобом захисту порушених прав. У рішенні ЄСПЛ від 17 вересня 2014 р. у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Заяви №№ 10865/09, 45886/07 та 32431/08), п. 321, Суд вказав: «Який би спосіб не було обрано, органи влади повинні діяти за власною ініціативою. На додаток, для того, щоби бути ефективним, розслідування Має бути здатним привести до встановлення і покарання винних осіб».

Особливу увагу треба звернути на те, що при наявності систематичного (три і більше разів) скасування слідчим суддею постанови про закриття кримінального провадження, у потерпілого є можливість відразу звернутися до Європейського суду з прав людини.
Вимоги ч. 1 ст. 35 Конвенції щодо вичерпаності національних засобів юридичного захисту будуть дотримані, оскільки, як було зазначено вище, вони обмежуються ст. 303 КПК України.
Що стосується строків звернення, то у даному випадку мають місце тривалі порушення ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції.
У рішенні Суду від 17 вересня 2014 р. у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Заяви №№ 10865/09, 45886/07 та 32431/08), п. 261, Суд вказав: «У справах з тривалою ситуацією перебіг періоду починається заново кожного дня і лише коли ця ситуація загалом завершується, тоді шестимісячний термін фактично розпочинає свій перебіг» (дивись рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» [Varnava and Others v. Turkey] [Велика Палата], заяви №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, пункт 159, ECHR-2009, і згадане вище рішення у справі «Сабрі Гюнеш», пункт 54).

Правовий статус військовополонених

2020-05-06T06:09:56Z

Valerii.hohin: Створена сторінка: Правовий статус військовополонених визначається Женевською Конвенцією про поводженн...

Правовий статус військовополонених визначається Женевською Конвенцією про поводження з військовополоненими 12.08.1949 р. (далі
по тексту – Конвенція), яка була ратифікована Україною 03.07.1954 р.
і набула чинності для України 03.01.1955 р.
Конвенцією визначено, що окрім її положень, які виконуються
в мирний час, застосовується:
1. Усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них.
2. Застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір.

Стаття 4 Конвенції визначає коло осіб, які потрапили в полон
до супротивника і вважаються військовополоненими:

1. Особи, що належать до особового складу збройних сил сторони
конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які
є частиною цих збройних сил;

2. Члени інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема
члени організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту
й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано;
Військовополоненими члени ополчення або добровольчі загони вважаються тільки за умови, якщо вони відповідають певним критеріям, визначеним Конвенцію, а саме:
• ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих;
• вони мають постійний відмітний знак, добре
розпізнаваний на відстані;
• вони носять зброю відкрито;
• вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни.
•
3. Статус військовополонених поширюється також на членів особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

4. Статус військовополонених набувають також особи, які
супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу,
наприклад цивільні особи з екіпажів військових літаків, військові
кореспонденти, постачальники, особовий склад робочих підрозділів
або служб побутового обслуговування збройних сил, за умови, що вони отримали на це дозвіл тих збройних сил, які вони супроводжують, для чого останні видають їм посвідчення особи.

5. Члени екіпажів суден торговельного флоту, зокрема капітани, лоцмани та юнги, а також екіпажі цивільних повітряних суден сторін конфлікту, які не користуються більш сприятливим режимом згідно з будь-якими іншими положеннями міжнародного права.

6. Військовополоненими вважаються жителі неокупованої території, які під час наближення ворога озброюються, щоб чинити опір силам загарбника, не маючи часу сформуватися в регулярні війська,
за умови, що вони носять зброю відкрито й дотримуються законів і звичаїв війни.

У відповідності до ст. 33 Конвенції, особи зі складу медичного
та духовного персоналу, затримані державою, що тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не вважаються військовополоненими. Однак вони як мінімум користуються пільгами
та захистом, передбаченими Конвенцією, їм також забезпечують усі
можливості для надання медичної та духовної допомоги
військовополоненим.

Абзацом другим ст. 5 Конвенції передбачено, що у разі, якщо з'являється сумнів, чи належать особи, які брали участь у воєнних діях і потрапили до рук супротивника, до категорій, перелічених у статті 4, то такі особи
користуються захистом Конвенції доти, доки їхній статус не буде визначений компетентним трибуналом.

Окрім того, ст. 5 Конвенції визначає час її застосування щодо осіб, які мають статус військовополонених, а саме: з моменту, коли вони підпадають під владу супротивника, до їхнього остаточного звільнення та репатріації.

У відповідності до положень ст. 12 Конвенції, військовополонені перебувають у руках ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яку можуть нести окремі особи, держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження
з військовополоненими. А у разі передачі на утримання військовополонених іншій державі, відповідальність за дотримання положень Конвенції буде нести
держава, що прийняла полонених.

Отже, з моменту отримання статусу військовополоненого особа підпадає під захист Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими,
за дотриманням положень якої несе відповідальність держава, яка утримує військовополонених.

Статтею 129 Конвенції передбачено, що Сторони, які ратифікували Конвенцію, зобов'язуються приймати будь-які законодавчі акти, необхідні для встановлення ефективних кримінальних покарань для осіб, які вчиняють або віддають накази вчиняти будь-які із серйозних порушень Конвенції.