WikiLegalAid - Внесок користувача [uk]

Відшкодування збитків за пошкоджений автомобіль, внаслідок невідповідності стану автомобільної дороги вимогам безпеки руху

2025-06-03T13:01:49Z

Oleksandra.melnyk: /* Наявність вини (дії чи бездіяльності) власника або балансоутримувача дороги та причинно-наслідковий зв’язок між виною (дією чи бездіяльністю) власника чи балансоутримувача дороги та завданими збитками */

== Нормативна база ==
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 Кодекс України про адміністративні правопорушення]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-15 Закон України "Про автомобільні дороги"]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3353-12 Закон України "Про дорожній рух"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1318-2023-%D0%BF#n6 Постанова Кабінету Міністрів України від 15.12.2023 № 1318 "Про Правила дорожнього руху"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1242-2021-%D0%BF#n7 Постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.2021 № 1242 "Про затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198-94-%D0%BF Постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198 "Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони"]

== Теоретичний аспект проблеми ==
* Відповідно до [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ст. 22 Цивільного кодексу України] (далі – ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
* Згідно [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 зі ст. 1166 ЦК України], майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
* У відповідності [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 до ст. 1173 ЦК України], шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001-%D0%BF П.2.12 Правил дорожнього руху України,]передбачає, '''що власник транспортного засобу має право на відшкодування збитків, завданих унаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки дорожнього руху'''.
* Частиною [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3353-12 3 статті 14 та частиною 1 статті 16 Закону України "Про дорожній рух"]визначено, що учасники дорожнього руху мають право на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху.
* П. 11 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198-94-%D0%BF Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони"]передбачено відшкодування в установленому законодавством порядку збитків власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок незадовільного утримання доріг, вулиць, залізничних переїздів.

== Як діяти при пошкодженні автомобіля ==
# викликати працівників поліції (для фіксації факту ДТП із вказівкою на дефекти дорожнього полотна з додатками відео- та фотофіксації місця події, записів свідчень очевидців).
# залучити до огляду місця ДТП представника організації, на балансі якої знаходиться відрізок дороги з ямами (для огляду місця події та складення відповідного акту).
# звернутися до офіційного СТО або експерта оцінювача та зберегти всі чеки по ремонту автомобіля.
# написати скаргу в організацію, на балансі якої знаходиться відрізок дороги місця події і додати копії протоколу ДТП, схеми, відео-, фотофіксації та інші наявні документи, що являються доказовою базою.
# якщо відповідь на скаргу не надійшла, або надійшла, але вона не на Вашу користь, то потрібно звертатися до суду із позовною заявою за місцем розташування відповідача.

== Практичний аспект вирішення проблеми ==
Задля відшкодування збитків, що сталися з вини дорожніх служб за вищезазначеним алгоритмом, треба зафіксувати, встановити й довести '''наступне''':

=== Причини пошкодження транспортного засобу===
Для цього в першу чергу треба викликати співробітників поліції, зафіксувати пошкодження та виявити причини понівечення транспортного засобу. На даному етапі, власник пошкодженого транспортного засобу може зіштовхнутися з досить серйозною проблемою. Як показує практика, співробітники поліції у більшості випадків, складають протокол про вчинення адміністративного правопорушення [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 124 Кодексу України про адміністративне правопорушення] (далі – КУпАП), де визначають'<nowiki/>'''''винною особою у скоєні ДТП потерпілого(!)''''''. 
Задля уникнення подібного, слід вказати співробітникам поліції на неналежний стан дорожнього покриття та вимагати від них '''складання протоколу''' [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП]. 

Тобто за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при утриманні автомобільних доріг і вулиць, залізничних переїздів, інших дорожніх споруд, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху при виникненні умов, які загрожують безпеці руху, або неприйняття своєчасних заходів до відновлення безпечних умов для руху. Складення протоколу [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП] (порушення правил, норм і стандартів при утриманні автомобільних доріг) не гарантує прийняття рішення суду на користь власника транспортного засобу, але значно збільшує його шанси на успіх. 
Якщо ж протокол складено відносно водія [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 124 КУпАП] то в судовому порядку необхідно буде доводити відсутність вини власника авто у скоєні ДТП та клопотати про закриття справи у зв’язку з відсутністю складу правопорушення.

'''В даному випадку, слід завжди пам’ятати, що якщо ДТП відбулась через неналежний стан дорожнього покриття (ями, інші деформації дороги), відсутність будь-яких попереджувальних знаків щодо незадовільного стану дороги, вина власника транспортного засобу у скоєні ДТП, відсутня.'''

=== Власник або балансоутримувач дороги, або особа, яка відповідає за ділянку дороги, де відбулася ДТП===

{| class="wikitable"
|-
! Відповідач !! Місце події
|-
| Державне агентство автомобільних доріг України: його територіальні відділення || Траса (дороги, вулиці та залізничні переїзди державного значення, [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1318-2023-%D0%BF#n6 перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15.12.2023 № 1318])
|-
| Органи місцевого самоврядування || Дорога місцевого значення (вулиці, дороги в межах населених пунктів)
|-
| Міські ради та їх виконавчі органи, районні ради та районні державні адміністрації, або відповідне комунальне підприємство || Дороги, вулиці, залізничні переїзди в межах міста
|}

=== Розмір збитків, спричинених транспортному засобу ===
Для визначення рзміру збитків, слід замовити автотоварознавчу експертизу, під час якої експерт робить висновок, щодо розміру збитків, спричинених транспортному засобу. Окрім цього слід зібрати та зберегти можливі квитанції, чеки, акти виконаних робіт, інші документи щодо видатків, яких зазнав власник транспортного засобу, у зв’язку з його пошкодженням.

===Наявність вини (дії чи бездіяльності) власника або балансоутримувача дороги та причинно-наслідковий зв’язок між виною (дією чи бездіяльністю) власника чи балансоутримувача дороги та завданими збитками===

Данна обставина може бути підтверджена матеріалами притягнення до адміністративної відповідальності посадових осіб [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП] (порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при утриманні автомобільних доріг і вулиць, залізничних переїздів, інших дорожніх споруд, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху при виникненні умов, які загрожують безпеці руху, або неприйняття своєчасних заходів до відновлення безпечних умов для руху). 

Якщо відповідні матеріали відсутні, то слід доводити, що відсутність на зазначеній ділянці дороги ремонтних робіт, перебування дороги в неналежному стані й невідповідність дороги вимогам безпеки руху, відсутність огороджуючих елементів – є прямим причинно-наслідковим зв’язком з дорожньо-транспортною пригодою, внаслідок якої автомобіль потрапив в яму чи вибоїну та отримав механічні пошкодження. 

Допоможуть довести бездіяльність власника (балансоутримувача) дороги й державні стандарти та норми. Так, відповідно до ДСТУ 3587:2022, автомобільні дороги, вулиці і дороги населених пунктів та залізничні переїзди повинні на період їх експлуатації підтримуватися у справному стані і забезпечувати безпеку руху транспортних засобів та пішоходів. У всіх випадках у разі виявлення будь-яких відхилень від вимог цього стандарту, а також на період проведення дорожніх робіт повинні негайно встановлюватися технічні засоби організації дорожнього руху та вводитися обмеження швидкості. 

'''Таким чином, керуючись вищенаведеними рекомендаціями, при цьому, правильно встановивши всі обставини, зібравши всі необхідні докази та отримавши належні документи, що підтверджують правоту власника транспортного засобу, можна відшкодувати збитки, завдані авто.'''

== Судова практика ==
В різних областях України вже склалася позитивна судова практика щодо відшкодування збитків за пошкоджений автомобіль, внаслідок невідповідності стану автомобільної дороги вимогам безпеки руху.
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/75209655 Рішення Рiвненського мiського суду від 15.06.2018 справа № 569/18043/17]
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/73568655 Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 18.04.2018 року справа №295/11850/15-ц]
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/72180452 Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12.02.2018 р. справа № 171/1940/16-ц]
* [https://reyestr.court.gov.ua/Review/95344645 Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.02.2021 р. справа № 468/477/18-ц].

== Див. також ==
* [https://court.gov.ua/press/news/829734/?fbclid=IwAR35cL2_H7EnUK6aoSjgM2xnPNhDgpIacgsVCDJsujo1IaZpkbZzNO7Io-c Відшкодування збитків, заподіяних неналежним експлуатаційним станом доріг, вулиць, залізничних переїздів]
[[Категорія:Цивільне право]]
[[Категорія:Суди]]
[[Категорія:Відшкодування шкоди]]

Відшкодування збитків за пошкоджений автомобіль, внаслідок невідповідності стану автомобільної дороги вимогам безпеки руху

2025-06-03T12:38:09Z

Oleksandra.melnyk: замінено Постанову КМУ №1242 від 17.11.2021 у зв'язку з втратою чингості на Постанову КМУ № 1318 від 15.12.2023

== Нормативна база ==
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 Кодекс України про адміністративні правопорушення]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-15 Закон України "Про автомобільні дороги"]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3353-12 Закон України "Про дорожній рух"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1318-2023-%D0%BF#n6 Постанова Кабінету Міністрів України від 15.12.2023 № 1318 "Про Правила дорожнього руху"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1242-2021-%D0%BF#n7 Постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.2021 № 1242 "Про затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення"]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198-94-%D0%BF Постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198 "Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони"]

== Теоретичний аспект проблеми ==
* Відповідно до [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ст. 22 Цивільного кодексу України] (далі – ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
* Згідно [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 зі ст. 1166 ЦК України], майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
* У відповідності [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 до ст. 1173 ЦК України], шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001-%D0%BF П.2.12 Правил дорожнього руху України,]передбачає, '''що власник транспортного засобу має право на відшкодування збитків, завданих унаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки дорожнього руху'''.
* Частиною [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3353-12 3 статті 14 та частиною 1 статті 16 Закону України "Про дорожній рух"]визначено, що учасники дорожнього руху мають право на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху.
* П. 11 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198-94-%D0%BF Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони"]передбачено відшкодування в установленому законодавством порядку збитків власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок незадовільного утримання доріг, вулиць, залізничних переїздів.

== Як діяти при пошкодженні автомобіля ==
# викликати працівників поліції (для фіксації факту ДТП із вказівкою на дефекти дорожнього полотна з додатками відео- та фотофіксації місця події, записів свідчень очевидців).
# залучити до огляду місця ДТП представника організації, на балансі якої знаходиться відрізок дороги з ямами (для огляду місця події та складення відповідного акту).
# звернутися до офіційного СТО або експерта оцінювача та зберегти всі чеки по ремонту автомобіля.
# написати скаргу в організацію, на балансі якої знаходиться відрізок дороги місця події і додати копії протоколу ДТП, схеми, відео-, фотофіксації та інші наявні документи, що являються доказовою базою.
# якщо відповідь на скаргу не надійшла, або надійшла, але вона не на Вашу користь, то потрібно звертатися до суду із позовною заявою за місцем розташування відповідача.

== Практичний аспект вирішення проблеми ==
Задля відшкодування збитків, що сталися з вини дорожніх служб за вищезазначеним алгоритмом, треба зафіксувати, встановити й довести '''наступне''':

=== Причини пошкодження транспортного засобу===
Для цього в першу чергу треба викликати співробітників поліції, зафіксувати пошкодження та виявити причини понівечення транспортного засобу. На даному етапі, власник пошкодженого транспортного засобу може зіштовхнутися з досить серйозною проблемою. Як показує практика, співробітники поліції у більшості випадків, складають протокол про вчинення адміністративного правопорушення [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 124 Кодексу України про адміністративне правопорушення] (далі – КУпАП), де визначають'<nowiki/>'''''винною особою у скоєні ДТП потерпілого(!)''''''. 
Задля уникнення подібного, слід вказати співробітникам поліції на неналежний стан дорожнього покриття та вимагати від них '''складання протоколу''' [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП]. 

Тобто за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при утриманні автомобільних доріг і вулиць, залізничних переїздів, інших дорожніх споруд, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху при виникненні умов, які загрожують безпеці руху, або неприйняття своєчасних заходів до відновлення безпечних умов для руху. Складення протоколу [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП] (порушення правил, норм і стандартів при утриманні автомобільних доріг) не гарантує прийняття рішення суду на користь власника транспортного засобу, але значно збільшує його шанси на успіх. 
Якщо ж протокол складено відносно водія [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 124 КУпАП] то в судовому порядку необхідно буде доводити відсутність вини власника авто у скоєні ДТП та клопотати про закриття справи у зв’язку з відсутністю складу правопорушення.

'''В даному випадку, слід завжди пам’ятати, що якщо ДТП відбулась через неналежний стан дорожнього покриття (ями, інші деформації дороги), відсутність будь-яких попереджувальних знаків щодо незадовільного стану дороги, вина власника транспортного засобу у скоєні ДТП, відсутня.'''

=== Власник або балансоутримувач дороги, або особа, яка відповідає за ділянку дороги, де відбулася ДТП===

{| class="wikitable"
|-
! Відповідач !! Місце події
|-
| Державне агентство автомобільних доріг України: його територіальні відділення || Траса (дороги, вулиці та залізничні переїзди державного значення, [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1318-2023-%D0%BF#n6 перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15.12.2023 № 1318])
|-
| Органи місцевого самоврядування || Дорога місцевого значення (вулиці, дороги в межах населених пунктів)
|-
| Міські ради та їх виконавчі органи, районні ради та районні державні адміністрації, або відповідне комунальне підприємство || Дороги, вулиці, залізничні переїзди в межах міста
|}

=== Розмір збитків, спричинених транспортному засобу ===
Для визначення рзміру збитків, слід замовити автотоварознавчу експертизу, під час якої експерт робить висновок, щодо розміру збитків, спричинених транспортному засобу. Окрім цього слід зібрати та зберегти можливі квитанції, чеки, акти виконаних робіт, інші документи щодо видатків, яких зазнав власник транспортного засобу, у зв’язку з його пошкодженням.

===Наявність вини (дії чи бездіяльності) власника або балансоутримувача дороги та причинно-наслідковий зв’язок між виною (дією чи бездіяльністю) власника чи балансоутримувача дороги та завданими збитками===

Данна обставина може бути підтверджена матеріалами притягнення до адміністративної відповідальності посадових осіб [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 за ст. 140 КУпАП] (порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при утриманні автомобільних доріг і вулиць, залізничних переїздів, інших дорожніх споруд, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху при виникненні умов, які загрожують безпеці руху, або неприйняття своєчасних заходів до відновлення безпечних умов для руху). 

Якщо відповідні матеріали відсутні, то слід доводити, що відсутність на зазначеній ділянці дороги ремонтних робіт, перебування дороги в неналежному стані й невідповідність дороги вимогам безпеки руху, відсутність огороджуючих елементів – є прямим причинно-наслідковим зв’язком з дорожньо-транспортною пригодою, внаслідок якої автомобіль потрапив в яму чи вибоїну та отримав механічні пошкодження. 

Допоможуть довести бездіяльність власника (балансоутримувача) дороги й державні стандарти та норми. Так, відповідно до [http://wiki.legalaid.gov.ua/images/d/d4/Dsty_3587_97.pdf ДСТУ 3587–97], автомобільні дороги, вулиці і дороги населених пунктів та залізничні переїзди повинні на період їх експлуатації підтримуватися у справному стані і забезпечувати безпеку руху транспортних засобів та пішоходів. У всіх випадках у разі виявлення будь-яких відхилень від вимог цього стандарту, а також на період проведення дорожніх робіт повинні негайно встановлюватися технічні засоби організації дорожнього руху та вводитися обмеження швидкості. 

Згідно із [http://wiki.legalaid.gov.ua/images/d/d4/Dsty_3587_97.pdf пп. 3.1.1.- 3.1.2. ДСТУ 3587–97], покриття проїзної частини не повинно мати осідань, вибоїн, напливів чи інших деформацій, що утруднюють рух транспортних засобів. Гранична глибина окремих осідань, вибоїн не повинна перевищувати 4 см для доріг І – III категорій і груп А, Б вулиць і доріг населених пунктів; 6 см – для решти категорій і груп. Гранична висота напливів не повинна перевищувати 2 см для доріг І – III категорій і груп А, Б і В вулиць і доріг населених пунктів; 4 см – для решти категорій і груп. У разі перевищення зазначених розмірів окремих осідань, ям, вибоїн, напливів максимальні терміни їх ліквідації не повинні перевищувати 5 днів.

'''Таким чином, керуючись вищенаведеними рекомендаціями, при цьому, правильно встановивши всі обставини, зібравши всі необхідні докази та отримавши належні документи, що підтверджують правоту власника транспортного засобу, можна відшкодувати збитки, завдані авто.'''

== Судова практика ==
В різних областях України вже склалася позитивна судова практика щодо відшкодування збитків за пошкоджений автомобіль, внаслідок невідповідності стану автомобільної дороги вимогам безпеки руху.
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/75209655 Рішення Рiвненського мiського суду від 15.06.2018 справа № 569/18043/17]
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/73568655 Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 18.04.2018 року справа №295/11850/15-ц]
* [http://reyestr.court.gov.ua/Review/72180452 Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12.02.2018 р. справа № 171/1940/16-ц]
* [https://reyestr.court.gov.ua/Review/95344645 Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.02.2021 р. справа № 468/477/18-ц].

== Див. також ==
* [https://court.gov.ua/press/news/829734/?fbclid=IwAR35cL2_H7EnUK6aoSjgM2xnPNhDgpIacgsVCDJsujo1IaZpkbZzNO7Io-c Відшкодування збитків, заподіяних неналежним експлуатаційним станом доріг, вулиць, залізничних переїздів]
[[Категорія:Цивільне право]]
[[Категорія:Суди]]
[[Категорія:Відшкодування шкоди]]

Сплата податку на земельну ділянку за договором емфітевзису

2024-12-17T07:53:59Z

Oleksandra.melnyk: /* Висновок */

== Нормативна база ==

* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text Земельний кодекс України]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податковий кодекс України]
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text Цивільний кодекс України]

== Основні поняття ==
* '''Емфітевзис''' — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб (главою 33 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text Цивільного кодексу України]). Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором.

* '''Плата за землю''' - обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (п.п 14.1.147. [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України] );

* '''Земельний податок''' - обов'язковий платіж, що справляється з '''власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів'''(п.п 14.1.72. [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України] )
При цьому Податковий та Земельний кодекс дає роз’яснення поняття постійних землекористувачів.

== Суб’єкт плати за землю ==
* власники земельних ділянок - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно ( п.п. 14.1.34 статті 14 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України]) та земельних часток (паїв);

* землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону '''надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди(''' п.п.14.1.73. [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового одексу України] та ст..92 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text Земельного кодексу України.]

== Об'єкт оподаткування ==
* земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;
* земельні частки (паї), які перебувають у власності.

== Звільнення від сплати податку ==
Згідно із п. 281.3 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України] від сплати земельного податку звільняються на період дії єдиного податку четвертої групи власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передачі земельних ділянок та земельних часток (паїв) в оренду платнику єдиного податку четвертої групи.

При цьому вказана норма не згадує про передачу землі у користування на інших правових титулах (у тому числі на умовах емфітевзису). Це надає підстави ДФСУ ([http://sfs.gov.ua/ Державна фіскальна служба України]) стверджувати, що у разі передачі земельної ділянки (паю) за договором емфітевзису платнику єдиного податку четвертої групи, фізособа – власник такої ділянки (паю) не має пільги, яка передбачена п. 281.3 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України]

Оскільки користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису не відноситься до орендних відносин, то право на звільнення від сплати земельного податку на власників таких земельних делянок, земельних часток (паїв) не поширюється, і податкові зобов’язання із земельного податку сплачуються на загальних підставах.

== Висновок ==
В Податковому кодексі України закріплені положення щодо самостійного виконання платником податків свого податкового обов’язку (п. 36.4 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України]) та заборони будь-якої уступки грошового зобов’язання або податкового боргу платника податків третім особам (п. 87.7 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу України]).

Землекористувачі за договором емфітевзису не є ні власниками, ні постійними землекористувачами (в розумінні Податкового та Земельного кодексів України), ні орендарями земельних ділянок, '''а тому у них відсутній обов’язок сплачувати до бюджету плату за землю'''.

При цьому, власник земельної ділянки є платником земельного податку і у разі отримання у її у спадок. Новий власник (спадкоємець) продовжуватиме сплачувати податок на земельну ділянку передану спадкодавцем у користування за договором емфітевзису.

Сплата грошового зобов’язання платника податків дозволяється лише особам, які є гарантами податковими агентами. Однак емфітевт не є ні представником, ні податковим агентом власника земельної ділянки. <blockquote>'''Звертаємо увагу!''' Власник земельної ділянки не матиме пільгу зі сплати земельного податку при передачі такої землі за договором емфітевзису сільгосппідприємству – платнику єдиного податку четвертої групи. Адже згідно з п. 281.3 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text Податкового кодексу] від сплати земельного податку звільняються власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передачі таких земель в оренду платнику єдиного податку четвертої групи.</blockquote>

== Див. також ==
* [[Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій)]]
* [[Плата за землю (земельний податок)]]
* [[Права та обов'язки землевласників та землекористувачів]]
* [[Право постійного користування земельною ділянкою]]
[[Категорія:Земельне право]]
[[Категорія:Податкове право]]

Право на підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення

2022-05-31T14:14:07Z

Oleksandra.melnyk: вибір категорій

==Нормативна база==

* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/796-12#Text Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи]”;
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/76-19#Text Закон України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України”];
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-18#Text Рішення Конституційного Суду № б-р/2018 від 17.07.2018;]
* [https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88952401 Постанова Великої Палати Верховного Суду по зразковій справі № 240/4937/18.]

==Хто має право на доплату==
Непрацюючі пенсіонери, які проживають на території радіоактивного забруднення – зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/796-12#Text ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"] мають право на отримання підвищення до пенсії у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

==Загальна інформація==
Підпунктом 7 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76/-VIII, який набрав чинності з січня 2015 року, статтю 31, 37, 39 та 45 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" виключено, відповідно з цим дана доплата була припинена.

Однак, згідно з рішенням Конституційного Суду № б-р/2018 від 17.07.2018 року підпункт 7 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Таким чином, рішенням Конституційного Суду з 17 липня 2018 року відновлено дію ст. 39 Закону України «Про статус і соціальних захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто остання з 17 липня 2018 року є чинною, а її норми підлягають застосуванню без будь-яких обмежень.

Слід зазначити, що правова позиція, щодо порушення аналогічних прав, була сформована в [https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88952401 постанові Великої Палати Верховного Суду по зразковій справі № 240/4937/18, яка була оприлюднена 18.03.2020 року].

==Порядок отримання підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення==
Для отримання підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення, першочергово необхідно звернутись до Головного управління пенсійного фонду України з заявою про нарахування та виплату коштів передбачених ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі двох мінімальних заробітних плат.

== Порядок оскарження відмови Головного управління пенсійного фонду України==
Для оскарження відмови Головного управління пенсійного фонду України необхідно протягом шести місяців з дати отримання відмови звернутись до суду в порядку адміністративного судочинства з позовною заявою до Головного управління пенсійного фонду України про визнання бездіяльності суб’єктів владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.

[[Категорія:Законодавство у сфері соціального захисту]]
[[Категорія:Громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи]]
[[Категорія:Пенсіонери]]

Право на підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення

2022-05-31T14:11:01Z

Oleksandra.melnyk: вибір категорій

Право на підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення

2022-05-31T13:49:37Z

Oleksandra.melnyk: Розміщення статті

=== Нормативна база ===

* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/796-12#Text Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи]”;
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/76-19#Text Закон України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України”];
* [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-18#Text Рішення Конституційного Суду № б-р/2018 від 17.07.2018;]
* [https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88952401 Постанова Великої Палати Верховного Суду по зразковій справі № 240/4937/18.]

=== Хто має право на доплату ===
Непрацюючі пенсіонери, які проживають на території радіоактивного забруднення – зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/796-12#Text ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"] мають право на отримання підвищення до пенсії у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

=== Загальна інформація ===
Підпунктом 7 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76/-VIII, який набрав чинності з січня 2015 року, статтю 31, 37, 39 та 45 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" виключено, відповідно з цим дана доплата була припинена.

Однак, згідно з рішенням Конституційного Суду № б-р/2018 від 17.07.2018 року підпункт 7 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Таким чином, рішенням Конституційного Суду з 17 липня 2018 року відновлено дію ст. 39 Закону України «Про статус і соціальних захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тобто остання з 17 липня 2018 року є чинною, а її норми підлягають застосуванню без будь-яких обмежень.

Слід зазначити, що правова позиція, щодо порушення аналогічних прав, була сформована в [https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88952401 постанові Великої Палати Верховного Суду по зразковій справі № 240/4937/18, яка була оприлюднена 18.03.2020 року].

=== '''Порядок отримання підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення''' ===
Для отримання підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають в зоні радіоактивного забруднення, першочергово необхідно звернутись до Головного управління пенсійного фонду України з заявою про нарахування та виплату коштів передбачених ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі двох мінімальних заробітних плат.

=== '''Порядок оскарження відмови Головного управління пенсійного фонду України''' ===
Для оскарження відмови Головного управління пенсійного фонду України необхідно протягом шести місяців з дати отримання відмови звернутись до суду в порядку адміністративного судочинства з позовною заявою до Головного управління пенсійного фонду України про визнання бездіяльності суб’єктів владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-07-03T07:00:15Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України], зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1645#n1645 ст. 299]), а право на повагу до гідності та честі міститься у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1637#n1637 ст. 297], в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ст. 306 ЦК України]). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ч. 4 ст. 306 ЦК України]). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 ст. 302]). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 Стаття 302 ЦК України] регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1683#n1683 ст. 307 ЦК України]. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України]. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України].
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ч. 2 ст. 309 ЦК України] цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1700#n1700 ст. 311 ЦК України]) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 ст. 313 ЦК України] і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України]).
За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 ст. 312 ЦК України] фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 Частина 3 ст. 312 ЦК України] та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1720#n1720 314] та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1723#n1723 315 ЦК України] та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК України]) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст. 276], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 277], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 278 ЦК України]). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 статті 16 ЦК України]: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст.276 ЦК]), спростування недостовірної інформації ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 ст.277 ЦК]) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 ст.278 ЦК]));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1608#n1608 ч. З ст.294 ЦК]).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran112#n112 статті 17 ЦК України]. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/ Конституцією Україн]и. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4722#n4722 Ст. 118 Конституції України] передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4223#n4223 ст. 19 Конституції України]). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4178#n4178 ст. 3 Конституції України]).

[[Категорія: Інші питання цивільного права]]

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-07-03T06:58:49Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10 Житловий кодекс Української РСР]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" ([http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4348#n4348 ст. 55 Конституції України]).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# [[Відшкодування моральної шкоди|відшкодування моральної (немайнової) шкоди]];
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* [[Відшкодування моральної шкоди|компенсації моральної шкоди]].
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2082#n2082 ст. 387 ЦК]), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10/parao539#o539 ст. 116 ЖК]) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
[[Визнання правочину недійсним]] являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1225#n1225 ст. 216 ЦК]).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК]).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК], збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 Стаття 16 ЦК України] називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2793#n2793 ст. 549 ЦК] неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи]].
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran138#n138 Стаття 23 ЦК] не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2886#n2886 ст. 572 ЦК]), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran4786#n4786 ст. 1020 ЦК]), виконанням зобов'язання за рахунок боржника ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran3092#n3092 ст. 621 ЦК]) та ін.

[[Категорія: Інші питання цивільного права]]

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T14:07:44Z

Oleksandra.melnyk:

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T14:05:10Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10 Житловий кодекс Української РСР]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" ([http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4348#n4348 ст. 55 Конституції України]).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# [[Відшкодування моральної шкоди|відшкодування моральної (немайнової) шкоди]];
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* [[Відшкодування моральної шкоди|компенсації моральної шкоди]].
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2082#n2082 ст. 387 ЦК]), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10/parao539#o539 ст. 116 ЖК]) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1225#n1225 ст. 216 ЦК]).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК]).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК], збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 Стаття 16 ЦК України] називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2793#n2793 ст. 549 ЦК] неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran138#n138 Стаття 23 ЦК] не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2886#n2886 ст. 572 ЦК]), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran4786#n4786 ст. 1020 ЦК]), виконанням зобов'язання за рахунок боржника ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran3092#n3092 ст. 621 ЦК]) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T14:04:31Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10 Житловий кодекс Української РСР]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" ([http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4348#n4348 ст. 55 Конституції України]).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# [[Відшкодування моральної шкоди|відшкодування моральної (немайнової) шкоди]];
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2082#n2082 ст. 387 ЦК]), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10/parao539#o539 ст. 116 ЖК]) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1225#n1225 ст. 216 ЦК]).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК]).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК], збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 Стаття 16 ЦК України] називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2793#n2793 ст. 549 ЦК] неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran138#n138 Стаття 23 ЦК] не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2886#n2886 ст. 572 ЦК]), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran4786#n4786 ст. 1020 ЦК]), виконанням зобов'язання за рахунок боржника ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran3092#n3092 ст. 621 ЦК]) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T13:59:19Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10 Житловий кодекс Української РСР]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" ([http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4348#n4348 ст. 55 Конституції України]).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2082#n2082 ст. 387 ЦК]), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5464-10/parao539#o539 ст. 116 ЖК]) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1225#n1225 ст. 216 ЦК]).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК]).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК], збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 Стаття 16 ЦК України] називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2793#n2793 ст. 549 ЦК] неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran138#n138 Стаття 23 ЦК] не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2886#n2886 ст. 572 ЦК]), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran4786#n4786 ст. 1020 ЦК]), виконанням зобов'язання за рахунок боржника ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran3092#n3092 ст. 621 ЦК]) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T12:16:06Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" ([http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4348#n4348 ст. 55 Конституції України]).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2082#n2082 ст. 387 ЦК]), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1225#n1225 ст. 216 ЦК]).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК]).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran130#n130 ст. 22 ЦК], збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 Стаття 16 ЦК України] називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2793#n2793 ст. 549 ЦК] неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T08:54:51Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства ([http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК]) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК], не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T08:09:49Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання

== Нормативна база ==
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Положеннями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.

== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T07:47:28Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
* Конституція України
* Цивільний кодекс України

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.
== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==
Положеннями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів'.
# визнання права;
# визнання правочину недійсним;
# припинення дії, яка порушує право;
# відновлення становища, яке існувало до порушення;
# примусове виконання обов'язку в натурі;
# зміна правовідношення;
# припинення правовідношення;
# відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
# відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
# визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.
== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==
Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
* визнання права;
* примусове виконання обов'язку особи в натурі;
* зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
* припинення дії, яка порушує право;
* визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
* відновлення становища, що існувало до порушення права;
* визнання правочину недійсним;
* відшкодування збитків;
* компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
# у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
# у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
# у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

Способи захисту цивільних прав та інтересів

2018-06-26T07:44:33Z

Oleksandra.melnyk: Доопрацювання та доповнення

== Нормативна база ==
* Конституція України
* Цивільний кодекс України

== Право на захистцивільних прав та інтересів. ==

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.
Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.
== Види способів захисту цивільних прав та інтересів ==
Положеннями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів'.
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення.
== Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів ==
Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права.
Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як:
- визнання права;
- примусове виконання обов'язку особи в натурі;
- зміна правовідношення або його припинення.
Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать:
- припинення дії, яка порушує право;
- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити. Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення.
Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом:
- відновлення становища, що існувало до порушення права;
- визнання правочину недійсним;
- відшкодування збитків;
- компенсації моральної шкоди (посилання).
Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін. Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним (посилання) являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК).
ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах. Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником.
Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі. Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків. Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна.
Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3)у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.(посилання)
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості. Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-04-12T08:34:06Z

Oleksandra.melnyk: /* Адміністративний захист. */

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-04-04T08:55:14Z

Oleksandra.melnyk: /* Адміністративний захист. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України], зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1645#n1645 ст. 299]), а право на повагу до гідності та честі міститься у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1637#n1637 ст. 297], в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ст. 306 ЦК України]). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ч. 4 ст. 306 ЦК України]). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 ст. 302]). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 Стаття 302 ЦК України] регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1683#n1683 ст. 307 ЦК України]. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України]. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України].
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ч. 2 ст. 309 ЦК України] цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1700#n1700 ст. 311 ЦК України]) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 ст. 313 ЦК України] і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України]).
За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 ст. 312 ЦК України] фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 Частина 3 ст. 312 ЦК України] та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1720#n1720 314] та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1723#n1723 315 ЦК України] та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК України]) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст. 276], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 277], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 278 ЦК України]). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 статті 16 ЦК України]: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст.276 ЦК]), спростування недостовірної інформації ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 ст.277 ЦК]) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 ст.278 ЦК]));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1608#n1608 ч. З ст.294 ЦК]).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran112#n112 статті 17 ЦК України]. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4722#n4722 Ст. 118 Конституції України] передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran4223#n4223 ст. 19 Конституції України]). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T13:44:29Z

Oleksandra.melnyk: /* Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України], зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1645#n1645 ст. 299]), а право на повагу до гідності та честі міститься у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1637#n1637 ст. 297], в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ст. 306 ЦК України]). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ч. 4 ст. 306 ЦК України]). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 ст. 302]). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 Стаття 302 ЦК України] регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1683#n1683 ст. 307 ЦК України]. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України]. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України].
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ч. 2 ст. 309 ЦК України] цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1700#n1700 ст. 311 ЦК України]) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 ст. 313 ЦК України] і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України]).
За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 ст. 312 ЦК України] фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 Частина 3 ст. 312 ЦК України] та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1720#n1720 314] та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1723#n1723 315 ЦК України] та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК України]) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст. 276], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 277], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 278 ЦК України]). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 статті 16 ЦК України]: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст.276 ЦК]), спростування недостовірної інформації ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 ст.277 ЦК]) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 ст.278 ЦК]));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1608#n1608 ч. З ст.294 ЦК]).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran112#n112 статті 17 ЦК України]. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T13:41:16Z

Oleksandra.melnyk: /* Захист особистих немайнових прав. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1645#n1645 ст. 299]), а право на повагу до гідності та честі міститься у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1637#n1637 ст. 297], в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ст. 306 ЦК України]). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ч. 4 ст. 306 ЦК України]). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 ст. 302]). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 Стаття 302 ЦК України] регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1683#n1683 ст. 307 ЦК України]. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України]. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України].
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ч. 2 ст. 309 ЦК України] цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1700#n1700 ст. 311 ЦК України]) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 ст. 313 ЦК України] і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України]).
За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 ст. 312 ЦК України] фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 Частина 3 ст. 312 ЦК України] та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1720#n1720 314] та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1723#n1723 315 ЦК України] та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 ст. 16 ЦК України]) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст. 276], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 277], [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 278 ЦК України]). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran97#n97 статті 16 ЦК України]: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1511#n1511 ст.276 ЦК]), спростування недостовірної інформації ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1514#n1514 ст.277 ЦК]) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1528#n1528 ст.278 ЦК]));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1608#n1608 ч. З ст.294 ЦК]).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran112#n112 статті 17 ЦК України]. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T13:30:18Z

Oleksandra.melnyk: /* Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1645#n1645 ст. 299]), а право на повагу до гідності та честі міститься у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1637#n1637 ст. 297], в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ст. 306 ЦК України]). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1673#n1673 ч. 4 ст. 306 ЦК України]). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 ст. 302]). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1657#n1657 Стаття 302 ЦК України] регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1683#n1683 ст. 307 ЦК України]. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України]. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ст. 309 ЦК України].
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1693#n1693 ч. 2 ст. 309 ЦК України] цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1700#n1700 ст. 311 ЦК України]) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 ст. 313 ЦК України] і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1710#n1710 частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України]).
За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 ст. 312 ЦК України] фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1705#n1705 Частина 3 ст. 312 ЦК України] та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1720#n1720 314] та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1723#n1723 315 ЦК України] та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T09:39:15Z

Oleksandra.melnyk: /* Види особистих немайнових прав. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК України] поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1535#n1535 глава 21]) і ті, що забезпечують її соціальне буття ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1606#n1606 глава 22]). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1493#n1493 ч. І ст. 270 ЦК України]). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 Частина 6 ст. 281 ЦК України] приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ЦК України у ч. 4 ст. 281] закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1538#n1538 ч. З ст. 281 ЦК України] та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України], медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ст. 283]). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 283 ЦК України] охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1555#n1555 ч. 2 ст. 284 ЦК України] надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1565#n1565 ч. З ст. 285 ЦК України]). 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1#n1 ЦК України] присвячує названим правам дві окремі статті — [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 ст. 288 "Право на свободу"] і [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ст. 289 "Право на особисту недоторканність"]. Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1578#n1578 частини 2 ст. 288 ЦК України]). Право на особисту недоторканність розкривається у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 ст. 290 ЦК України] як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 ч. 2 ст. 289]). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1581#n1581 Частина 3 ст. 289 ЦК України] містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1587#n1587 Стаття 290 ЦК України] закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ст. 291 ЦК України]: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 4 ст. 291 ЦК України]). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1594#n1594 ч. 2 ст. 291 ЦК України] фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1599#n1599 Стаття 292 ЦК України] закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1601#n1601 Частина 1 ст. 293 ЦК України] закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 главою 22 ЦК України] слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1607#n1607 Глава 22 ЦК України] містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. 2 ст. 295 ЦК України] фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 Стаття 295 ЦК України] надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені ([http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1612#n1612 ч. З ст. 295 ЦК України]). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T08:09:54Z

Oleksandra.melnyk: /* Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran1487#n1487 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T07:27:49Z

Oleksandra.melnyk: /* Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи [http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/ed20120613/page6 статтю 269 ЦК України], слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T07:22:52Z

Oleksandra.melnyk: /* Судовий захист */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* [[Визнання правочину недійсним|визнання правочину недійсним]];
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-30T07:18:59Z

Oleksandra.melnyk: /* Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* [[Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи|Право на честь, гідність та ділову репутацію]];
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T12:01:14Z

Oleksandra.melnyk: /* Захист особистих немайнових прав. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. 
'''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. 
'''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T12:00:15Z

Oleksandra.melnyk: /* Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. 
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом. 
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. '''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. '''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:58:29Z

Oleksandra.melnyk: /* Нормативна база. */

== Нормативна база. ==
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. '''Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:'''
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. '''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. '''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:50:28Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання на зовнішній ресурс

== Нормативна база. ==
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 Загальна декларація прав людини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021 Конвенція про права дитини].
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенція про захист прав людини і основних свобод].
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України (ЦК України)].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейний кодекс України].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"].
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/239/95-%D0%B2%D1%80 Закон України "Про донорство крові та її компонентів"].
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 Закон України "Про інформацію"].

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. '''Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:'''
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. '''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. '''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:35:34Z

Oleksandra.melnyk: /* Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. */

== Нормативна база. ==
* Міжнародний пакту про громадянські і політичні права.
* Загальна декларація прав людини.
* Конвенція про права дитини.
* Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод.
* Конституція України.
* Цивільний кодекс України (ЦК України).
* Сімейний кодекс України.
* Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
* Закону України "Про донорство крові та її компонентів"
* Закону України "Про інформацію"

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. 
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. 
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю. 
'''Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:'''
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. '''Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:'''
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. '''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. '''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:34:31Z

Oleksandra.melnyk: /* Захист особистих немайнових прав. */

== Нормативна база. ==
* Міжнародний пакту про громадянські і політичні права.
* Загальна декларація прав людини.
* Конвенція про права дитини.
* Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод.
* Конституція України.
* Цивільний кодекс України (ЦК України).
* Сімейний кодекс України.
* Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
* Закону України "Про донорство крові та її компонентів"
* Закону України "Про інформацію"

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. '''Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:'''
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права. 
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. '''Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:'''
* Вимагати не порушення цих прав;
* Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
* Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. 
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України). 
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції. 
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України. 
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі. 
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи. 
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. 
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими. 
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. '''До загальногромадянських засобів відносяться:'''
* визнання права;
* відновлення права;
* припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
* відшкодування збитків;
* визнання правочину недійсним;
* примусове виконання обов`язку в натурі;
* зміна правовідношення;
* припинення правовідношення;
* визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
'''Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи''':
* ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
* ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. 
'''До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:'''
# Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
# Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). 
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:30:26Z

Oleksandra.melnyk: /* Види особистих немайнових прав. */

== Нормативна база. ==
* Міжнародний пакту про громадянські і політичні права.
* Загальна декларація прав людини.
* Конвенція про права дитини.
* Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод.
* Конституція України.
* Цивільний кодекс України (ЦК України).
* Сімейний кодекс України.
* Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
* Закону України "Про донорство крові та її компонентів"
* Закону України "Про інформацію"

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. 
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону. 
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною). 
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22). 
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України). 
'''Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:'''
# права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
# право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
# право на недоторканність особистого життя.
'''За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:'''
# особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
# особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
# особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:'''
* Право на життя;
* Право на здоров`я;
* Право на безпечне довкілля;
* Право на свободу та особисту недоторканість;
* Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. 
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. 
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. 
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. 
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. 
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. 
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства. 
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". 
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. 
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283). 
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів. 
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. 
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України). 
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. 
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини. 
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода. 
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. 
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях. 
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави. 
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом." 
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. 
'''Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає:''' право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя.
Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. 
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. 
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
'''До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:'''
* Право на ім`я;
* Право на честь, гідність та ділову репутацію;
* Право на індивідуальність;
* Право на зображення та голос;
* Право на особисте життя;
* Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
* Право на інформацію;
* Право на свободу творчості;
* Право на вибір роду занять;
* Право на місце проживання;
* Право на недоторканість житла;
* Право на пересування;
* Право на свободу об`єднань;
* Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. 
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини. 
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. 
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. 
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи. 
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). 
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. 
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. 
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. 
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя. 
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо. 
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. 
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302). 
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем. 
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. '''Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:'''
# обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
# вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
# створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. 
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. 
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. 
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі. 
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
* право вільно пересуватися у межах своєї держави;
* право на вибір місця перебування;
* право на вільний виїзд за межі своєї держави;
* право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. 
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. 
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України. 
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації. 

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
- Вимагати не порушення цих прав;
- Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
- Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції.
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України.
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі.
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи.
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці.
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими.
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. До загальногромадянських засобів відносяться:
- визнання права;
- відновлення права;
- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
- відшкодування збитків;
- визнання правочину недійсним;
- примусове виконання обов`язку в натурі;
- зміна правовідношення;
- припинення правовідношення;
- визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
- ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
- ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:
1) Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
2) Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T11:18:32Z

Oleksandra.melnyk: /* Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. */

== Нормативна база. ==
* Міжнародний пакту про громадянські і політичні права.
* Загальна декларація прав людини.
* Конвенція про права дитини.
* Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод.
* Конституція України.
* Цивільний кодекс України (ЦК України).
* Сімейний кодекс України.
* Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
* Закону України "Про донорство крові та її компонентів"
* Закону України "Про інформацію"

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
* Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
* Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
* Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
* Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
* Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону.
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України).
Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:
1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3) право на недоторканність особистого життя.
За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:
1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:
- Право на життя;
- Право на здоров`я;
- Право на безпечне довкілля;
- Право на свободу та особисту недоторканість;
- Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289).
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається.
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях.
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави.
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом."
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:
- Право на ім`я;
- Право на честь, гідність та ділову репутацію;
- Право на індивідуальність;
- Право на зображення та голос;
- Право на особисте життя;
- Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
- Право на інформацію;
- Право на свободу творчості;
- Право на вибір роду занять;
- Право на місце проживання;
- Право на недоторканість житла;
- Право на пересування;
- Право на свободу об`єднань;
- Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини.
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним.
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер.
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи.
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини.
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя.
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо.
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України).
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302).
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
1) обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
2) вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
3) створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації.
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі.
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
1) право вільно пересуватися у межах своєї держави;
2) право на вибір місця перебування;
3) право на вільний виїзд за межі своєї держави;
4) право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України.
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації.

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
- Вимагати не порушення цих прав;
- Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
- Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції.
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України.
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі.
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи.
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці.
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими.
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. До загальногромадянських засобів відносяться:
- визнання права;
- відновлення права;
- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
- відшкодування збитків;
- визнання правочину недійсним;
- примусове виконання обов`язку в натурі;
- зміна правовідношення;
- припинення правовідношення;
- визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
- ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
- ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:
1) Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
2) Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Особисті немайнові права фізичної особи

2018-03-29T08:58:29Z

Oleksandra.melnyk: доопрацювання.

== Нормативна база. ==
* Міжнародний пакту про громадянські і політичні права.
* Загальна декларація прав людини.
* Конвенція про права дитини.
* Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод.
* Конституція України.
* Цивільний кодекс України (ЦК України).
* Сімейний кодекс України.
* Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
* Закону України "Про донорство крові та її компонентів"
* Закону України "Про інформацію"

== Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України. ==
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.
Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
- Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
- Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
- Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;
- Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у грошовому еквіваленті;
- Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

== Види особистих немайнових прав. ==
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону.
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України).
Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:
1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3) право на недоторканність особистого життя.
За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:
1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).
=== Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи. ===
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:
- Право на життя;
- Право на здоров`я;
- Право на безпечне довкілля;
- Право на свободу та особисту недоторканість;
- Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті —ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289).
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається.
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях.
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави.
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом."
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.
=== Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. ===
До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:
- Право на ім`я;
- Право на честь, гідність та ділову репутацію;
- Право на індивідуальність;
- Право на зображення та голос;
- Право на особисте життя;
- Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
- Право на інформацію;
- Право на свободу творчості;
- Право на вибір роду занять;
- Право на місце проживання;
- Право на недоторканість житла;
- Право на пересування;
- Право на свободу об`єднань;
- Право на мирні зібрання.
Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини.
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним.
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер.
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи.
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини.
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя.
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо.
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України).
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302).
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
1) обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
2) вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
3) створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації.
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі.
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
1) право вільно пересуватися у межах своєї держави;
2) право на вибір місця перебування;
3) право на вільний виїзд за межі своєї держави;
4) право на безперешкодне повернення у свою країну.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).
За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України.
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації.

== Захист особистих немайнових прав. ==
Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
- Вимагати не порушення цих прав;
- Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
- Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції.
=== Законодавчій захист. ===
Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України.
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі.
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи.
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці.
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими.
=== Судовий захист ===
Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року.
Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби. До загальногромадянських засобів відносяться:
- визнання права;
- відновлення права;
- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
- відшкодування збитків;
- визнання правочину недійсним;
- примусове виконання обов`язку в натурі;
- зміна правовідношення;
- припинення правовідношення;
- визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
- ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК));
- ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).
=== Адміністративний захист. ===
Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:
1) Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
2) Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).

[[Категорія: Доробити]]

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2017-02-06T13:12:43Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==

- [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України] 
- Закон України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"] 
- Укази Президента України [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/248/2016 “Про Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства”] 

== Поняття військової служби. ==

Ст. 65 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. 
Відповідно до Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 “Про військовий обов'язок та державну службу”] військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

== Терміни звільнення з військової служби ==

Законодавством передбачені такі терміни звільнення з військової служби 
* у день закінчення строку контракту;
* у день набрання чинності новим контрактом - у разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший;
* у день, зазначений у наказі командира (начальника) військової частини по стройовій частині про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (у разі дострокового припинення (розірвання) контракту, звільнення з військової служби або направлення для проходження військової служби до іншого військового формування з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України);
* у день набрання чинності контрактом про навчання у разі вступу особи рядового складу, сержантського та старшинського складу, яка проходить військову службу за контрактом, до вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу;
* у день, що настає після дня смерті (загибелі) військовослужбовця або дня визнання його судом безвісно відсутнім чи оголошення померлим.

== Хто приймає рішення про звільнення з військової служби. ==

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення): 

* за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "г", "е", "є", "ж", "и", "і", "ї", "й" та "л" частини шостої статті 26 Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"];
* за рішенням військовослужбовця за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б","в","д", "з","к" та "м" частини шостої статті 26 Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"].

== Випадки дострокового розірвання (припинення контракту) ==

Контракт про навчання припиняється (розривається) достроково через недисциплінованість курсанта, невиконання навчального плану, небажання продовжувати навчання, а також у разі відмови курсанта, з яким укладено контракт про навчання, від проходження військової служби на посадах осіб сержантського та старшинського складу, офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу відповідно до пункту 227цього Положення. 

== Порядок та підстави звільнення з військової служби під час дії особливого періоду ==

Частиною 8 статті 26 Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"]: 
Під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці: 
1) з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини: 
а) жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
б) за станом здоров’я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
в) у зв’язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку; 
г) у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; 
ґ) через такі сімейні обставини або інші поважні причини: 
- виховання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею (з ним) проживають, без батька (матері); 
- утримання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дитини віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи; 
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років; 
- наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; 
д) у зв’язку з проведенням організаційних заходів у порядку, визначеному Генеральним штабом Збройних Сил України, за умови завершення виконання визначених завдань; 
е) через службову невідповідність осіб рядового, сержантського і старшинського (крім прапорщиків, старших прапорщиків, мічманів, старших мічманів) складу у разі невиконання службових обов’язків; 
є) призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також які вислужили встановлені строки строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу у строки, визначені рішенням Президента України. 
Військовослужбовці також можуть бути звільнені з військової служби з підстав, передбачених пунктами "в", "г", "е", "є", "и" частини шостої та пунктами "в", "г", "е", "є" частини сьомої цієї статті; 

[[Категорія:Гарантії і компенсації‎]]
[[Категорія:Військова служба‎]]

Трудовий договір, контракт. Види, умови укладення

2017-02-06T13:10:32Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база. ==
 

* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України]
* [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/170-94-%D0%BF “Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників”], затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. N 170 ( 170-94-п )
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0084-94 Наказ Міністерства праці України від 15 квітня 1994 року N 23] ( z0084-94 ) "Про затвердження Типової форми контракту з працівником"

== Поняття трудового договору. ==
 

Відповідно до статті 43 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] ( 254к/96-ВР ) кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. 
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. 
Відповідно до ст. 21 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 КЗпП України] трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. 
Сторонами трудового договору є працівник та власник підприємства, установи організації або уповноважений ним орган чи фізична особа. 

== Умови укладення трудового договору. ==
 
Відповідно до вимог ст. 24 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 КЗпП України] трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. 
Додержання письмової форми є обов'язковим у таких випадках: 
# при організованому наборі працівників;
# при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;
# при укладенні контракту;
# у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;
# при укладенні трудового договору з неповнолітнім;
# при укладенні трудового договору з фізичною особою;
# в інших випадках, передбачених законодавством України.

== Документи, які слід подати для укладення трудового договору. ==
 

При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. 
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 24 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 КзпП України]) 
При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачено законодавством (ст. 25 ст. 24 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 КзпП України]) 

== Обов'язки роботодавця при укладенні трудового договору. ==
 
Слід зазначити, що до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: 
# роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору.
# ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
# визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
# проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. 

== Випробування при прийнятті на роботу. ==
 

Ст. 26 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодексу законів про працю України] ( 322-08 ) передбачено що при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування. Метою випробування є перевірка відповідності працівника роботі, яка йому доручається. 
Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. 
В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю. 
Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: 
* осіб, які не досягли вісімнадцяти років;
* молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів;
* молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;
* осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;
* інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи. 
Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством. 
Працівник вважається таким, який витримав випробування, якщо строк випробування закінчився, а він до закінчення строку не був звільнений з роботи. 

== Види трудового договору. ==
 

Залежно від строку трудовий договір може бути (ст. 23 ст. 24 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 КзпП України]): 
# безстроковим, що укладається на невизначений строк;
# на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
# таким, що укладається на час виконання певної роботи.

== Особлива форма трудового договору. ==

Особливою формою трудового договору є контракт, сфера застосування якого визначається законами України. 
Відповідно до [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодексу законів про працю України], а саме ст. 23, ( 322-08 ) особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. 
Порядок укладення контракту при прийнятті (найманні) на роботу працівників регулюється, зокрема, Положенням про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженим [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/170-94-%D0%BF постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. N 170 ( 170-94-п )], [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0084-94 наказом Міністерства праці України від 15 квітня 1994 року N 23 ( z0084-94 )] "Про затвердження Типової форми контракту з працівником", зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 квітня 1994 р. за N 84/293. 

== Порядок, зміст та умови контракту. ==
 

Відповідно до статті 24 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодексу законів про працю України] ( 322-08 ) контракт укладається у письмовій формі,у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу і зберігаються у кожної із сторін контракту, набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами у контракті, і може бути змінений за згодою сторін, складеною у письмовій формі. 
Крім того, контракт є підставою для видання наказу (розпорядження) про прийняття (найняття) працівника на роботу з дня, встановленого у контракті за угодою сторін. 
Слід зазначити, що у контракті передбачається: 
* обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання;
* строк дії контракту;
* права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін;
* умови оплати й організації праці;
* підстави припинення та розірвання контракту;
* соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця.

[[Категорія:Гарантії і компенсації‎]]

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-06T13:10:03Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
1. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; 
2. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України].

== Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ==

Законодавства про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому пацючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою, що досить часто називають звільненням за власним бажанням. 
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника можливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк (ст. 38 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page КЗпП України]). Такому розірванню трудового договору повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи. 
Право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займаються. 

== Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

При бажанні працівника розірвати договір з власної ініціативи він має подати заяву про звільнення (за два тижні до бажаної дати) як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. 
Двотижневий строк попередження встановлюється для власника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшукати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого працівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забезпечення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може перекладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе заміну на робоче місце, що звільняється. 
Протягом двотижневого строку попередження трудовий договір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповноважений ним органне має права звільнити працівника до закінчення строку попередження. 
До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. 
В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірвання трудового договору. 

== Процедура розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

По закінченню двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник припиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. 
Подача працівником заяви про розірвання трудового договору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленого порядку дисциплінарного стягнення. 

== Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника ==

Відповідно до ст.39 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page КЗпП України] - Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page КЗпП України]. 
Працівник, який бажає достроково розірвати строковий трудовий договір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних причин, не має права на двотижневе письмове попередження власника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде виданий наказ про звільнення з роботи. 
Право на розірвання строкового трудового договору мають також тимчасові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні. 

[[Категорія:Гарантії і компенсації‎]]

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2017-02-03T13:51:01Z

Oleksandra.melnyk: /* Порядок та підстави звільнення з військової служби під час дії особливого періоду */

Трудовий договір, контракт. Види, умови укладення

2017-02-03T13:49:32Z

Oleksandra.melnyk:

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-03T13:46:35Z

Oleksandra.melnyk: /* Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника */

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-03T13:46:03Z

Oleksandra.melnyk: /* Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника */

== Нормативна база ==
1. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; 
2. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України].

== Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ==

Законодавства про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому пацючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою, що досить часто називають звільненням за власним бажанням. 
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника можливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк (ст. 38 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page КЗпП України]). Такому розірванню трудового договору повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи. 
Право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займаються. 

== Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

При бажанні працівника розірвати договір з власної ініціативи він має подати заяву про звільнення (за два тижні до бажаної дати) як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. 
Двотижневий строк попередження встановлюється для власника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшукати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого працівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забезпечення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може перекладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе заміну на робоче місце, що звільняється. 
Протягом двотижневого строку попередження трудовий договір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповноважений ним органне має права звільнити працівника до закінчення строку попередження. 
До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. 
В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірвання трудового договору. 

== Процедура розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

По закінченню двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник припиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. 
Подача працівником заяви про розірвання трудового договору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленого порядку дисциплінарного стягнення. 

== Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника ==

Відповідно до ст.39 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page ст.39 КЗпП України] - Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page статті 38 КЗпП України]. 
Працівник, який бажає достроково розірвати строковий трудовий договір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних причин, не має права на двотижневе письмове попередження власника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде виданий наказ про звільнення з роботи. 
Право на розірвання строкового трудового договору мають також тимчасові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-03T13:37:52Z

Oleksandra.melnyk: /* Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника */

== Нормативна база ==
1. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; 
2. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України].

== Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ==

Законодавства про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому пацючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою, що досить часто називають звільненням за власним бажанням. 
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника можливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк (ст. 38 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page КЗпП України]). Такому розірванню трудового договору повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи. 
Право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займаються. 

== Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

При бажанні працівника розірвати договір з власної ініціативи він має подати заяву про звільнення (за два тижні до бажаної дати) як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. 
Двотижневий строк попередження встановлюється для власника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшукати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого працівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забезпечення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може перекладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе заміну на робоче місце, що звільняється. 
Протягом двотижневого строку попередження трудовий договір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповноважений ним органне має права звільнити працівника до закінчення строку попередження. 
До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. 
В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірвання трудового договору. 

== Процедура розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

По закінченню двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник припиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. 
Подача працівником заяви про розірвання трудового договору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленого порядку дисциплінарного стягнення. 

== Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника ==

Відповідно до [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 ст.39 КЗпП України] - Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 статті 38 КЗпП України]. 
Працівник, який бажає достроково розірвати строковий трудовий договір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних причин, не має права на двотижневе письмове попередження власника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде виданий наказ про звільнення з роботи. 
Право на розірвання строкового трудового договору мають також тимчасові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-03T13:37:05Z

Oleksandra.melnyk: /* Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника */

== Нормативна база ==
1. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; 
2. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України].

== Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ==

Законодавства про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому пацючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою, що досить часто називають звільненням за власним бажанням. 
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника можливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк ([http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page ст. 38 КЗпП України]). Такому розірванню трудового договору повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи. 
Право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займаються. 

== Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

При бажанні працівника розірвати договір з власної ініціативи він має подати заяву про звільнення (за два тижні до бажаної дати) як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. 
Двотижневий строк попередження встановлюється для власника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшукати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого працівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забезпечення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може перекладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе заміну на робоче місце, що звільняється. 
Протягом двотижневого строку попередження трудовий договір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповноважений ним органне має права звільнити працівника до закінчення строку попередження. 
До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. 
В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірвання трудового договору. 

== Процедура розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

По закінченню двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник припиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. 
Подача працівником заяви про розірвання трудового договору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленого порядку дисциплінарного стягнення. 

== Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника ==

Відповідно до [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 ст.39 КЗпП України] - Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 статті 38 КЗпП України]. 
Працівник, який бажає достроково розірвати строковий трудовий договір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних причин, не має права на двотижневе письмове попередження власника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде виданий наказ про звільнення з роботи. 
Право на розірвання строкового трудового договору мають також тимчасові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

2017-02-03T13:35:10Z

Oleksandra.melnyk:

== Нормативна база ==
1. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]; 
2. [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/322-08 Кодекс законів про працю України].

== Підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ==

Законодавства про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому пацючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою, що досить часто називають звільненням за власним бажанням. 
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника можливе у випадку, коли трудовий договір укладено на невизначений строк ([http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 ст. 38 КЗпП України]). Такому розірванню трудового договору повинне передувати письмове попередження власника або уповноваженого ним органу, що здійснюється працівником за два тижні про намір звільнитися з роботи. 
Право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони займаються. 

== Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

При бажанні працівника розірвати договір з власної ініціативи він має подати заяву про звільнення (за два тижні до бажаної дати) як у період роботи, враховуючи й час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворою. Але в усіх випадках заява повинна бути добровільним волевиявленням працівника. 
Двотижневий строк попередження встановлюється для власника і уповноваженого ним органу, з тим щоб вони могли підшукати на робоче місце чи посаду, що звільнюється, іншого працівника. При цьому необхідно наголосити, що обов'язок забезпечення підприємства кадрами покладається на власника або уповноважений ним орган. Тому цей обов'язок не може перекладатись на працівника шляхом вимоги знайти для себе заміну на робоче місце, що звільняється. 
Протягом двотижневого строку попередження трудовий договір зберігає свою силу для обох сторін. Власник або уповноважений ним органне має права звільнити працівника до закінчення строку попередження. 
До закінчення двотижневого строку працівник також не має права залишити роботу. 
В межах двотижневого строку працівнику належить право відкликати свою заяву в іншій формі повідомити власника або уповноважений ним орган про зміну свого наміру розірвання трудового договору. 

== Процедура розірвання трудового договору з ініціативи працівника. ==

По закінченню двотижневого строку попередження власник або уповноважений ним орган видає наказ, і працівник припиняє виконання своїх трудових обов'язків. Якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не мають права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. 
Подача працівником заяви про розірвання трудового договору не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, що передбачені законом, до закінчення двотижневого строку попередження, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленого порядку дисциплінарного стягнення. 

== Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника ==

Відповідно до [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 ст.39 КЗпП України] - Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2 статті 38 КЗпП України]. 
Працівник, який бажає достроково розірвати строковий трудовий договір за своєю ініціативою, навіть за наявності поважних причин, не має права на двотижневе письмове попередження власника або уповноваженого ним органу і залишення роботи по закінченні цього строку. Він може залишити роботу лише тоді, коли власником або уповноваженим ним органом буде виданий наказ про звільнення з роботи. 
Право на розірвання строкового трудового договору мають також тимчасові та сезонні працівники. Про бажання звільнитись вони письмово попереджують власника або уповноважений ним орган за три дні.

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2016-12-22T08:47:21Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання на зовнішній ресурс

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2016-12-22T08:46:08Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання на зовнішні ресурси

== Нормативна база ==

- [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України] 
- Закон України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"] 
- Укази Президента України [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/248/2016 “Про Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства”] 

== Поняття військової служби. ==

Ст. 65 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. 
Відповідно до Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 “Про військовий обов'язок та державну службу”] військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

== Терміни звільнення з військової служби ==

Законодавством передбачені такі терміни звільнення з військової служби 
* у день закінчення строку контракту;
* у день набрання чинності новим контрактом - у разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший;
* у день, зазначений у наказі командира (начальника) військової частини по стройовій частині про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (у разі дострокового припинення (розірвання) контракту, звільнення з військової служби або направлення для проходження військової служби до іншого військового формування з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України);
* у день набрання чинності контрактом про навчання у разі вступу особи рядового складу, сержантського та старшинського складу, яка проходить військову службу за контрактом, до вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу;
* у день, що настає після дня смерті (загибелі) військовослужбовця або дня визнання його судом безвісно відсутнім чи оголошення померлим.

== Хто приймає рішення про звільнення з військової служби. ==

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення): 

* за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "г", "е", "є", "ж", "и", "і", "ї", "й" та "л" частини шостої статті 26 Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"];
* за рішенням військовослужбовця за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б","в","д", "з","к" та "м" частини шостої статті 26 Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"].

== Випадки дострокового розірвання (припинення контракту) ==

Контракт про навчання припиняється (розривається) достроково через недисциплінованість курсанта, невиконання навчального плану, небажання продовжувати навчання, а також у разі відмови курсанта, з яким укладено контракт про навчання, від проходження військової служби на посадах осіб сержантського та старшинського складу, офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу відповідно до пункту 227цього Положення. 

== Порядок та підстави звільнення з військової служби під час дії особливого періоду ==

Частиною 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": 
Під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці: 
1) з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини: 
а) жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
б) за станом здоров’я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
в) у зв’язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку; 
г) у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; 
ґ) через такі сімейні обставини або інші поважні причини: 
- виховання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею (з ним) проживають, без батька (матері); 
- утримання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дитини віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи; 
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років; 
- наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; 
д) у зв’язку з проведенням організаційних заходів у порядку, визначеному Генеральним штабом Збройних Сил України, за умови завершення виконання визначених завдань; 
е) через службову невідповідність осіб рядового, сержантського і старшинського (крім прапорщиків, старших прапорщиків, мічманів, старших мічманів) складу у разі невиконання службових обов’язків; 
є) призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також які вислужили встановлені строки строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу у строки, визначені рішенням Президента України. 
Військовослужбовці також можуть бути звільнені з військової служби з підстав, передбачених пунктами "в", "г", "е", "є", "и" частини шостої та пунктами "в", "г", "е", "є" частини сьомої цієї статті;

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2016-12-22T08:44:43Z

Oleksandra.melnyk: Додано посилання на зовнішні ресурси

== Нормативна база ==

- [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України] 
- Закон України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"] 
- Укази Президента України [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/248/2016 “Про Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства”] 

== Поняття військової служби. ==

Ст. 65 [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. 
Відповідно до Закону України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 “Про військовий обов'язок та державну службу”] військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

== Терміни звільнення з військової служби ==

Законодавством передбачені такі терміни звільнення з військової служби 
* у день закінчення строку контракту;
* у день набрання чинності новим контрактом - у разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший;
* у день, зазначений у наказі командира (начальника) військової частини по стройовій частині про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (у разі дострокового припинення (розірвання) контракту, звільнення з військової служби або направлення для проходження військової служби до іншого військового формування з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України);
* у день набрання чинності контрактом про навчання у разі вступу особи рядового складу, сержантського та старшинського складу, яка проходить військову службу за контрактом, до вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу;
* у день, що настає після дня смерті (загибелі) військовослужбовця або дня визнання його судом безвісно відсутнім чи оголошення померлим.

== Хто приймає рішення про звільнення з військової служби. ==

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення): 

* за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "г", "е", "є", "ж", "и", "і", "ї", "й" та "л" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
* за рішенням військовослужбовця за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б","в","д", "з","к" та "м" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

== Випадки дострокового розірвання (припинення контракту) ==

Контракт про навчання припиняється (розривається) достроково через недисциплінованість курсанта, невиконання навчального плану, небажання продовжувати навчання, а також у разі відмови курсанта, з яким укладено контракт про навчання, від проходження військової служби на посадах осіб сержантського та старшинського складу, офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу відповідно до пункту 227цього Положення. 

== Порядок та підстави звільнення з військової служби під час дії особливого періоду ==

Частиною 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": 
Під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці: 
1) з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини: 
а) жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
б) за станом здоров’я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
в) у зв’язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку; 
г) у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; 
ґ) через такі сімейні обставини або інші поважні причини: 
- виховання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею (з ним) проживають, без батька (матері); 
- утримання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дитини віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи; 
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років; 
- наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; 
д) у зв’язку з проведенням організаційних заходів у порядку, визначеному Генеральним штабом Збройних Сил України, за умови завершення виконання визначених завдань; 
е) через службову невідповідність осіб рядового, сержантського і старшинського (крім прапорщиків, старших прапорщиків, мічманів, старших мічманів) складу у разі невиконання службових обов’язків; 
є) призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також які вислужили встановлені строки строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу у строки, визначені рішенням Президента України. 
Військовослужбовці також можуть бути звільнені з військової служби з підстав, передбачених пунктами "в", "г", "е", "є", "и" частини шостої та пунктами "в", "г", "е", "є" частини сьомої цієї статті;

Звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку з припиненням (розірванням) контракту

2016-12-22T08:43:17Z

Oleksandra.melnyk: додано посилання на зовнішні ресурси

== Нормативна база ==

- [http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України] 
- Закон України [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2232-12 "Про військовий обов'язок і військову службу"] 
- Укази Президента України [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/248/2016 “Про Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства”] 

== Поняття військової служби. ==

Ст. 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. 
Відповідно до Закону України “Про військовий обов'язок та державну службу” військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

== Терміни звільнення з військової служби ==

Законодавством передбачені такі терміни звільнення з військової служби 
* у день закінчення строку контракту;
* у день набрання чинності новим контрактом - у разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший;
* у день, зазначений у наказі командира (начальника) військової частини по стройовій частині про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (у разі дострокового припинення (розірвання) контракту, звільнення з військової служби або направлення для проходження військової служби до іншого військового формування з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України);
* у день набрання чинності контрактом про навчання у разі вступу особи рядового складу, сержантського та старшинського складу, яка проходить військову службу за контрактом, до вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу;
* у день, що настає після дня смерті (загибелі) військовослужбовця або дня визнання його судом безвісно відсутнім чи оголошення померлим.

== Хто приймає рішення про звільнення з військової служби. ==

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення): 

* за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б", "в", "г", "е", "є", "ж", "и", "і", "ї", "й" та "л" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
* за рішенням військовослужбовця за наявності підстав, передбачених пунктами "а", "б","в","д", "з","к" та "м" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

== Випадки дострокового розірвання (припинення контракту) ==

Контракт про навчання припиняється (розривається) достроково через недисциплінованість курсанта, невиконання навчального плану, небажання продовжувати навчання, а також у разі відмови курсанта, з яким укладено контракт про навчання, від проходження військової служби на посадах осіб сержантського та старшинського складу, офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу відповідно до пункту 227цього Положення. 

== Порядок та підстави звільнення з військової служби під час дії особливого періоду ==

Частиною 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": 
Під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці: 
1) з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини: 
а) жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
б) за станом здоров’я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу; 
в) у зв’язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку; 
г) у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; 
ґ) через такі сімейні обставини або інші поважні причини: 
- виховання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею (з ним) проживають, без батька (матері); 
- утримання матір’ю (батьком) - військовослужбовцем, яка (який) не перебуває у шлюбі, повнолітньої дитини віком до 23 років, якщо вона (він) є інвалідом I чи II групи; 
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років; 
- наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; 
д) у зв’язку з проведенням організаційних заходів у порядку, визначеному Генеральним штабом Збройних Сил України, за умови завершення виконання визначених завдань; 
е) через службову невідповідність осіб рядового, сержантського і старшинського (крім прапорщиків, старших прапорщиків, мічманів, старших мічманів) складу у разі невиконання службових обов’язків; 
є) призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також які вислужили встановлені строки строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу у строки, визначені рішенням Президента України. 
Військовослужбовці також можуть бути звільнені з військової служби з підстав, передбачених пунктами "в", "г", "е", "є", "и" частини шостої та пунктами "в", "г", "е", "є" частини сьомої цієї статті;