WikiLegalAid - Внесок користувача [uk]

Визнання господарського договору недійсним

2021-09-03T12:52:36Z

Hanna.savchuk:

== Нормативна база ==
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15 Господарський кодекс України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 Господарський процесуальний кодекс України]
* [http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13 Постанова Пленуму Вищого Господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними"]

== Визнання господарського договору недійсним ==
Для набрання договором юридичної сили він має відповідати загальним вимогам, передбаченим ст. 203 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України], дотримання яких є обов'язковою умовою чинності будь-якого правочину. Згідно зі ст. 215 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦКУ] відсутність у момент учинення правочину вимог його чинності, передбачених ч.ч. 1-3, 5,6 ст. 203 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦКУ], є підставою його недійсності. [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text ГК України] взагалі оперує одним поняттям "недійсність господарського зобов'язання". Отже, на нормативному рівні не проведено розмежування понять "дійсність" та "чинність" договорів.

ЦК України встановлює загальні правила про недійсні правочини, які розподіляє на два види: згідно із ч. 1 ст. 215 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text ЦКУ] недотримання при укладанні договору вимог ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text ЦКУ] спричиняє його недійсність (ч. 2 ст. 215 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] та оспорювані (ч. З ст. 215 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України]). Принципова відмінність між такими правочинами полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (ст. 236 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України])

Підстави недійсності господарського зобов'язання передбачені ст. 207 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text. Господарського кодексу України]. Утім, за офіційною позицією Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ),висловленою у п.21 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_211600-08#Text Інформаційного листа ВГСУ "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України " від 07.04.2008 р.], ст. 207 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text ГК України] застосовуватись не може, оскільки вона не встановлює особливостей регулювання господарських відносин, а тільки містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] як за термінологією, так і за змістом. Так, зокрема, ст. 207 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text ГК України] не передбачає поділу недійсних господарських зобов'язань на нікчемні та оспорювані, а натомість фактично розглядає як оспорювані всі ті зобов'язання, які виникають із правочинів, які за ЦК України є нікчемними.
недійсність правочину може бути наслідком відсутності у момент його учинення вимог, передбачених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text. ЦК України.]

Недійсний договір – це договір, який не створює правових наслідків, крім наслідків, пов’язаних із його недійсністю. Недійсність договору означає, що він не відповідає вимогам законодавства.
Інакше кажучи, підставами недійсності правочину можуть бути: суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину; спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

== Нікчемний правочин ==

[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text Цивільний кодекс України] встановлює такі випадки нікчемності правочину:
* недотримання сторонами вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, за винятком певних нормативно встановлених випадків (ст. 220);

* вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та в разі відсутності його схвалення законними представниками (ст. 221);

* вчинення правочину недієздатною фізичною особою без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224) чи наступного схвалення (якщо йдеться про дрібні побутові правочини) (ст. 226); порушення ним публічного порядку (ст. 228 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України]).

====== За змістом частини другої статті 215 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. ======
Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Сторони нікчемного правочину не зобов'язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним). Поряд з тим законом не виключається можливість вирішення судом спорів, пов'язаних з визнанням нікчемних правочинів дійсними, у випадках, встановлених законом (частина друга статті 218, частина друга статті 220 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України.]

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України]).
== Підстави недійсності правочину ==
недійсність правочину може бути наслідком відсутності у момент його учинення вимог, передбачених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України]. Інакше кажучи, підставами недійсності правочину можуть бути: суперечність змісту правочину [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text Цивільному кодексу України], іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину; спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
=== Суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства ===
Утім слід зазначити, що недійсність договорів спричиняє суперечність їхнього змісту не тільки актам цивільного законодавства, а й актам господарського, податкового законодавства тощо. Так, в інформаційному листі [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_211600-08#Text ВГСУ від 07.04.2008 року "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України"] звертається увага на те, що "поняття правочину є цивільно-правовим поняттям, і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які належать до різних галузей права. Зокрема, закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню" (п. 16).

Так, з огляду на офіційну позицію ВГСУ за умов відсутності у суб'єкта господарювання (сторони господарського договору) певного дозволу, застосуванню підлягає ст. 227 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України], яка кваліфікує правочин, вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), як оспорюваний. Однак поза увагою [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text Цивільного кодексу України] залишається питання дійсності договору, укладеного фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, без відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення певного виду діяльності, який опосередковує означений договір. Більше того, передумови набуття господарської правосуб'єктності (компетенції) не завжди зводяться винятково до отримання суб'єктами господарювання відповідних ліцензій.
=== Відсутність обсягу цивільної дієздатності ===
Похідними від правосуб'єктності господарської організації (юридичної особи) є повноваження її представників, пов'язані з укладанням господарських договорів від її імені. Це означає, що представник не може набути господарських прав та обов'язків для особи, яка не здатна їх мати та/або реалізувати. Відповідно, дії представника, якому належать повноваження діяти від імені та в інтересах сторони, яка сама не має права на вчинення цих дій (на які вона уповноважила представника), у тому числі на укладення певних договорів, не здатні створити 272 правових наслідків у вигляді набуття суб'єктивних прав та обов'язків, що утворюють зміст конкретних договірних правовідносин. Отже, при укладанні господарських договорів кожна зі сторін має одночасно перевірити як здатність свого контрагента відносно укладення відповідного договору, так і повноваження представника, який укладає договір від імені даного контрагента.

Під час укладання господарського договору юридичною особою можуть виникати проблемні ситуації двох видів:
* по-перше, пов'язані з перевищенням повноважень її представника щодо укладення договору,
* по-друге, пов'язані з відсутністю повноважень у особи, яка уклала договір від імені юридичної особи.

При перевищенні повноважень представника особа, яку він представляв, може або схвалити дії такого представника, або відмовитися від їх схвалення. Згідно зі ст. 241 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Наступне схвалення юридичною особою правочину, здійсненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить його дійсним з моменту вчинення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до іншої сторони правочину чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (приміром, здійснення платежу іншій стороні тощо).

Від випадків укладення господарських договорів від імені юридичної особи н вповноваж ними суб'єктами потрібно відрізняти випадки обмеження самою юридичною особою повноважень своїх представників щодо укладення окремих господарських договорів. Такі обмеження, як правило, мають вираження у вигляді обов'язкового попереднього схвалення договору з боку відповідного колегіального органу (загальних зборів, ради директорів і т. ін.) перед його підписанням повноважним представником юридичної особи. Найчастіше необхідність такого схвалення пов'язується із: а) загальною сумою платежу за товари (роботи, послуги), що мають бути придбані (реалізовані) за договором (наприклад, при укладенні договору на суму понад 25 тис. гривень); б) видом договору (наприклад, укладення договору, за яким така сторона має виступити поручителем); в) співвідношенням загальної суми платежу за договором та вартості чистих активів юридичної особи (наприклад, коли така сума буде перевищувати 10 % (15 %) чи більше від вартості чистих активів юридичної особи)1. Відповідно до ч. 2 п. З ст. 92 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України], у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили (йдеться про обмеження наявних повноважень, а не про здійснення дій, на які повноваження взагалі відсутні), крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
=== Невідповідність формі договору ===
Належною формою господарського договору є письмова. Утім, якщо договір не відповідає загальним вимогам до письмової форми правочину, передбаченим ст. 207 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України], його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Згідно зі ст. 218 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] недотримання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ст. 220 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (у цьому випадку наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається).

Сьогодні ні Цивільний, ні Господарський кодекси України не вирішують проблему, пов'язану з відсутністю державної реєстрації договорів, для яких остання передбачена чинним законодавством. Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_111800-99#Text "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" N 02-5/111 від 12.03.99 р]. (п. 8), угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачаються нормативним актом. Якщо незареєстровану угоду повністю або частково виконано, а сторона, яка отримала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до господарського суду стосовно захисту своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення в органу, що реєструє, обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони.
=== Наслідки визнання господарського договору недійсним ===
Господарський договір може бути визнано недійсним у цілому, або в частині (коли недійсними визнаються тільки окремі договірні умови). Відповідно до ст. 217 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Виконання господарського договору, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.

Недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому останні залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами на виконання договору. Так, відповідно до ст. 216 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Вищеозначені правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних право-чинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Згідно з ч. 5 ст. 216 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Утім [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло таких осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які піддягають застосуванню до спірних правовідносин. Тільки в окремих випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним. Крім того, наслідки недійсності нікчемного правочину суд може застосувати з власної ініціативи. При цьому застосування наслідків недійсності нікчемного правочину судом, за відсутності відповідної позовної вимоги заінтересованої сторони, є правом, а не обов'язком суду. Згідно з п. 2 ст. 83 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text ГПК України] господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є таким, імперативно встановлений чинним законодавством і не може бути змінений судом. Так, згідно з ч. 1 ст. 236 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Це означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі. Частина 2 ст. 236 [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text ЦК України] встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не тільки не виникають права та обов'язки, настання яких сторони пов'язували з моментом вчинення такого правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.

[[Категорія: Договірне (зобов’язальне) право]]
[[Категорія: Господарське право]]
[[Категорія:Господарський процес]]

Визнання господарського договору недійсним

2017-12-27T08:06:33Z

Hanna.savchuk: Створена сторінка: == "Зобов'язання" чи "угода"? == <br /> Господарські зобов'язання, в тому числі ті, що виникають...

== "Зобов'язання" чи "угода"? ==
<br />
Господарські зобов'язання, в тому числі ті, що виникають з договорів, подібно до усіх інших правовідносин виникають при настанні певних юридичних фактів або їх сукупності. Однією з підстав виникнення господарського, зобов'язання, визначених ст. 174 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК], є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Отже, господарський договір у контексті цієї статті слід розуміти як різновид угоди.

За змістом ст. 20 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] одним із способів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом. Проте у ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] сформульовані підстави недійсності господарських зобов'язань:

* невідповідність вимогам закону;
* вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;
* порушення хоча б одним з учасників господарських відносин господарської компетенції (спеціальної право-суб'єктності).

Аналогічні правила ЦК 1963 р. стосувалися недійсності угод. Таким чином, законодавець поставив знак рівності між недійсністю господарських угод та недійсністю господарських зобов'язань. Але з теоретичної точки зору це є невірним: подібно до того, як в одному понятті не можуть об'єднуватися юридичний факт та його правові наслідки, виключається можливість утворення єдиного поняття договірної угоди та договірного зобов'язання. Таким чином, можна вести мову не про недійсність договірного зобов'язання, що виникає з договору, а саме юридичного факту (договору) як підстави його виникнення. Практично такі термінологічні особливості ГК викликають необхідність побудови логічного ряду понять "господарська угода — господарський договір — господарське зобов'язання" з метою обґрунтування позовної вимоги про визнання угоди/договору недійсним на підставі ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] у порядку господарського судочинства.

Оскільки за весь час дії ЦК та ГК законодавцем так і не було усунено основних колізій між кодексами, заслуговує на підтримку прагматична позиція суддів Верховного Суду України в цьому питанні: враховуючи, що в ЦК та ГК, в інших законах терміни "зобов'язання", "договори", "правочини" часто використовуються як тотожні, положення статей 207, 208 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] мають тлумачитися як такі, що стосуються недійсності правочинів.
Некоректність формулювання "недійсність господарського зобов'язання" має й іншій аспект. З огляду на зміст ст.173 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] "Господарське зобов'язання", в якій визначено основні види господарських зобов'язань (майново-господарські та організаційно-господарські), ст. 177 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] ("Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання") та ст. 178 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] ("Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання"), можна припустити, що підстави недійсності зобов'язання, встановлені в ч. 1 ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК], є універсальними для всіх вищеперелічених видів господарських зобов'язань. Втім, таке припущення буде помилковим. Відповідно до ч.1,3 ст. 176 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] підставою виникнення організаційно-господарського зобов'язання, що складається у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу якого зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, може бути договір. Іншими словами, господарський договір не є єдино можливою підставою виникнення організаційно-господарського зобов'язання. Більше того, з огляду на можливий суб'єктний склад такого зобов'язання (зокрема, суб'єкт господарювання — власник-засновник або орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, наділений господарською компетенцією щодо цього суб'єкта) і наявність владних повноважень у однієї сторони організаційно-господарського зобов'язання щодо іншої, така підстава є скоріше винятком, ніж правилом. Найбільш поширеними підставами виникнення організаційно-господарських та соціально-комунальних зобов'язань є закон, інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність, та акт управління господарською діяльністю. У випадку, коли нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність, або акт управління господарською діяльністю порушує права та законні інтереси суб'єкта господарювання, то способом захисту прав останнього відповідно до ст. 20 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] є, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів (для порівняння: ст. 21 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] передбачено визнання незаконним правового акта індивідуальної дії та нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо такий акт суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, визнання недійсними актів інших органів ЦК не передбачено). Як зазначив Вищий арбітражний суд України в п. 2 роз'яснення "[http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v5_35800-00 Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів]" від 26 січня 2000 року № 02-5/35, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації —' позивача у справі. Крім того, відповідно до ст. 4 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 ГПК] господарський суд, вирішуючи . господарський спір, наділений правом не застосовувати акти державних та інших органів, якщо вони не відповідають законодавству України.
З огляду на викладене, правомірним буде питання: наскільки обґрунтованим та доцільним є надання універсального характеру традиційним підставам недійсності угод/правочинів із поширенням їх на нормативно-правові акти та акти державних та інших органів? Відповідь має бути негативною, що означає неможливість застосування норми ч. 1 ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] до організаційно-господарських зобов'язань, які виникають не з господарського договору, а з інших підстав.

Якщо закон є підставою виникнення організаційно-господарського, соціально-комунального або публічного зобов'язання (в ряді випадків такою підставою буде складний юридичний факт — закон та договір), то питання недійсності такої підстави не може бути предметом розгляду в господарському суді. Адже оцінка конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, у тому числі тих, що регулюють господарську діяльність, відповідно до Закону України "[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2136-19 Про Конституційний Суд України]" віднесена до повноважень Конституційного Суду України.
Враховуючи можливість різного тлумачення вислову "недійсність господарського зобов'язання", з метою упорядкування термінології ГК та узгодження її з іншими актами чинного законодавства, вважаємо необхідним змінити назву ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] на "Недійсність господарських угод", узгодивши її таким чином, по-перше, із визначенням у ст. 20 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] відповідного способу захисту прав суб'єктів господарювання та, по-друге, із положеннями ст. 174 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] про підстави виникнення господарських зобов'язань. Відповідно пропонується в назві ст. 208 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] та в її тексті словосполучення "господарські зобов'язання" замінити на "господарські угоди". Правила недійсності інших підстав виникнення господарських зобов'язань мають бути врегульовані окремою статтею.

== Невідповідність вимогам закону ==

Крім назви ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК], потребують теоретичної оцінки її правила. Підстави недійсності господарських угод/договорів відповідно до ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] значною мірою є тим нормативним матеріалом, який раніше містився в статтях 48, 49 ЦК 1963 р. Можна стверджувати, що і раніше, в ЦК УРСР 1963 p., і на сьогодні основне призначення конструкції недійсності угод (господарських угод) полягало, насамперед, у забезпеченні захисту публічних інтересів в широкому їх розумінні: і у випадку, коли сторонами порушуються імперативні норми законів, призначені для підтримання правопорядку в різних сферах суспільства; і у випадку, коли умисел сторін угоди є несумісним з інтересами держави та суспільства; і у випадку, коли наявні дефекти правосуб'єктності сторони угоди (його господарської компетенції або спеціальної правосуб'єктності). З огляду на це в основному зберігають своє пізнавальне значення акти вищих судових інстанцій (ВСУ та ВГСУ) щодо практики застосування норм цивільного законодавства про недійсність угод.

Під вимогами закону, невідповідність яким господарської угоди є підставою її недійсності, слід розуміти імперативні норми кодексів та спеціальних законів, якими регулюються окремі види господарських відносин. Так, якщо за загальними правилами про договори в ЦК та ГК невиконання чи неналежне виконання договору не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання його недійсним, а заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, то відповідно до ч. 5 ст. 27 Закону "[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2163-12 Про приватизацію державного майна]" на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки. У частині 9 цієї ж статті встановлено правовий наслідок розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу об'єкта приватизації у зв'язку з невиконанням покупцем договірних зобов'язань у вигляді повернення приватизованого об'єкта у державну власність. Це правило відрізняється від правила частини 4 ст. 653 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] про те, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору. Слід звернути увагу на те, що нормою про наслідки розірвання договору купівлі-продажу об'єкта приватизації ст. 27 Закону "[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2163-12 Про приватизацію державного майна]" була доповнена лише у 2000 році, хоча практика застосування приватизаційного законодавства задовго до того виявила недосконалість Закону, адже загальними положеннями про зобов'язання ЦК УРСР 1963 р. не встановлювалися правові наслідки зміни або припинення договору у вигляді повернення переданого сторонами одна одній у процесі його виконання, тим більше не було підстав застосовувати двосторонню реституцію внаслідок розірвання договору через невиконання покупцем його умов.

Окремим випадком недійсності господарського договору як такого, що не відповідає вимогам закону, слід вважати недотримання встановленого законом спеціального порядку укладення господарського договору певного виду. Як правило, це стосується конкурентних способів укладення господарських договорів, які мають важливе соціально-економічне значення (насамперед договорів, що укладаються в процесі приватизації державного майна).

== Порушення господарської компетенції ==

Слід звернути увагу на те, що позиція законодавця у питанні недійсності угод/правочинів, що укладені суб'єктом господарювання із порушенням своєї господарської компетенції (за змістом ст. 227 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] — здійснений юридичною особою без відповідного дозволу), може бути визнаний судом недійсним, тобто віднесений до категорії /' оспорюваних. Наскільки така позиція законодавця може вважатися виправданою? За правилами ст. 50 ЦК УРСР 1963 р. протиправними визнавалися угоди, укладені юридичною особою в суперечності зі встановленими цілями її діяльності. У літературі зазначалося, що спеціальна правоздатність юридичних осіб визначається колом завдань, що виконуються ними, тому юридичні особи, укладаючи угоди за цими межами, стають на шлях здійснення недозволеної протиправної діяльності. Через це недійсність таких угод обумовлюється не тільки дефектами їх суб'єктного складу, але і змісту як угод протизаконних. Однією з головних умов здійснення господарської діяльності є державне підтвердження законності входження суб'єктів до сфери господарського обороту. Процедура легітимації, тобто визнання державою за суб'єктом відповідного статусу (суб'єкта господарювання), елементами якої є:

* відповідно до ст. 58 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] обов'язкова державна реєстрація суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених ГК (внаслідок чого виникає загальна компетенція);
* відповідно до ст. 14 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] ліцензування та патентування, що спрямовуються на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарювання та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (внаслідок яких виникає спеціальна правосуб'єктність). Отже, без легітимації правомірна участь суб'єктів господарювання в економічному обороті є неможливою.

Поняття господарської компетенції як однієї із ознак суб'єкта господарювання розкривається в ч. 1 ст. 55 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] як сукупність господарських справ та обов'язків. У сучасній господарсько-правовій літературі господарська компетенція визначається як сукупність законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків та конкретних правомочностей, що необхідні йому для здійснення передбачених статутом функцій господарювання. Господарська компетенція в цілому пов'язується із легітимацію суб'єкта господарювання, а її обсяг може залежати від сфери діяльності, яка піддається спеціальному законодавчому регулюванню. Крім того, реалізація господарської компетенції визначається правовим титулом майна, яке використовується суб'єктом у його господарській діяльності (право власності, право господарського відання, право оперативного управління або користування на договірних засадах).

== Оспорюваність на нікчемність ==

Здавалося б, що в ГК як кодексі, що поєднує публічно-правові та приватноправові регулятори господарських договірних відносин, законодавець мав би жорсткіше підійти до визначення недійсності господарських договорів. Проте за буквальним змістом ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] йдеться тільки про можливість визнання господарських договорів недійсними в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін договору або відповідного органу державної влади, тобто про їх оспорюваність. Позов про визнання оспорюваної угоди недійсною є позовом про перетворення і спрямований не на констатацію недійсності угоди, а на знищення правового ефекту угоди, внаслідок чого угода стає недійсною. Рішення суду тут виконує функцію матеріально-правового юридичного факту, з яким закон пов'язує анулювання порочної, але до цього дійсної угоди, і припиняє правовідносини, що виникли на її підставі.

Враховуючи те, що норми права повинні виконувати і превентивну функцію (попередження неправомірної поведінки суб'єктів права), визнання законодавцем таких угод оспорюваними є навряд чи виправданим.
Оскільки норми ГК про господарські зобов'язання та господарські договори мають спеціальний характер щодо відповідних положень ЦК, слід визнати, що:

* підстави оспорюваності господарських угод, визначені в ГК, мають субсидіарний характер щодо норм ЦК про підстави оспорюваності правочинів, викладених у § 2 глави 16 "[http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Правочини]";
* правила ЦК щодо нікчемності правочинів повинні поширюватися і на господарські угоди, попри відсутність у ч. 1 ст. 207 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page ГК] відповідних приписів.

У зв'язку з тим, що в ГК йдеться про оспорювані угоди, необхідно зробити деякі зауваження щодо нікчемних правочинів/договорів за ЦК.
Традиційно умовами дійсності договорів як різновиду угод/правочинів вважаються:
* можлива і дозволена мета;
* належне волевиявлення;
* свідома та свободна воля;
* належна правосуб'єктність сторін.

Порушення хоча б однієї з цих вимог тягне за собою недійсність угоди, на що неодноразово зверталася увага в літературі. Відповідно недійсні угоди/договори можуть бути поділені на чотири групи:

* недійсні за суб'єктним складом;
* недійсні за вадами форми;
* недійсні за вадами волі;
* недійсні за вадами змісту.

Умови дійсності правочину визначаються ст. 203 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК], причому назва цієї статті уявляється неточною, оскільки чинність/нечинність правочину не може ототожнюватися із його дійсністю/недійсністю.

Загальні положення про недійсність правочину сформульовані в ст. 215 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] у межах традиційного для цивілістики поділу недійсних правочинів (угод) на нікчемні та оспорювані. Зміст ч. 2 ст. 215 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] щодо визначення нікчемного правочину дає підстави для неоднозначних висновків. Відповідно до цієї статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) — у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Це дало підстави для твердження про те, що щодо нікчемних угод взагалі немає потреби говорити про процесуальні підстави недійсності, оскільки їх не потрібно визнавати такими в судовому порядку. Ця норма може бути інтерпретована таким чином, що у випадку звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання правочину нікчемним суд може кваліфікувати предмет позову як вимогу про встановлення юридичного факту і через це відмовити у прийнятті позовної заяви із посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 ГПК] як такої, що не підлягає розгляду в господарських судах України, або припинити провадження у справі з аналогічної підстави, визначеної п. 1 ч. 1 ст. 80 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1798-12 ГПК], або відмовити у позові. Опосередковано таке припущення випливає зі ст. 7 Прикінцевих та перехідних положень [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК], яка регламентує застосування позовної давності до двох видів позовів: про визнання заперечуваного правочину недійсним; про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Таким чином, залишається відкритим питання про можливість подання негаційних позовів (позовів про визнання недійсними нікчемних правочинів). У сучасній українській літературі вказується на те, що ч. 2 ст. 215 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 ЦК] повинна тлумачитися наступним чином: Цивільний кодекс не виключає можливості пред'явлення та розгляду по суті позову про визнання недійсним правочину, що визнається законом нікчемним, а тому в таких випадках суд має вирішити спір по суті. Повернення позову без розгляду або припинення провадження у справі за таких умов було б відмовою у правосудді і суперечило б ч. 2 ст. 124 [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] і п. 1 ст. 6 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод]. Така позиція заслуговує на підтримку.

Користувач:Hanna.savchuk

2017-02-16T08:36:48Z

Hanna.savchuk: Hanna.savchuk перейменував сторінку з Користувач:Hanna.savchuk на Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки: не правильно введена...

#ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ [[Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки]]

Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки

2017-02-16T08:36:48Z

== Нормативна база ==
* [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільний кодекс України]
* [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 Земельний кодекс України]

== Поняття договору дарування ==

Глава 55 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України] визначає поняття, загальні умови та підстави укладення договору дарування.
Відповідно до ч. 2 ст. 626 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України] договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 717 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України] визначає поняття договору дарування.
'''За договором дарування''' одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

''Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.''

Договір дарування нерухомої речі укладається у ''письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню''.

''Сторонами'' у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

Відповідно до ст. 726 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України], що визначає правові наслідки порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи, у разі порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, - відшкодування його вартості.

Стаття 727 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України], виокремлює розірвання договору дарування на вимогу дарувальника, яке можливе за наявності '''наступних підстав:'''

# Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.
# Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування.
# Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.
# Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.
# Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим.

== Підстави набуття права власності на земельну ділянку ==

Відповідно до статті 14 [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України], <big>земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави</big>.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституція України] у статті 41 наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Підстави та порядок виникнення права власності на землю обумовлені формою власності на землю. Тому їх доцільно класифікувати на дві основні групи:
# Підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю
# Порядок та підстави виникнення права суспільної (публічної) власності на землю.

Крім того, підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю можна поділити ще на дві самостійні підгрупи, а саме — підстави та порядок виникнення права приватної власності громадян на землю і підстави та порядок виникнення права власності юридичних осіб на землю. Що стосується виникнення права суспільної (публічної) власності на землю, то його підстави також можна поділити на дві підгрупи — підстави та порядок виникнення права державної власності на землю і підстави та порядок виникнення права комунальної власності на землю.

Закон визначає наступні підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю. Підставою виникнення права власності па землю є '''юридичний факт''', з яким і пов'язане виникнення цього права. Згідно з [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 Земельним кодексом України] до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать:
* рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність;
* цивільно-правова угода;
* успадкування земельної ділянки.
Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають права власності на землю. Ці дії є складними за змістом, і вчинення їх регулюється правовими нормами, які у сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

== Підстави визнання договору дарування земельної ділянки недійсним ==

Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються:
[http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільним кодексом України]
[http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 Земельним кодексом України]
[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 Сімейним кодексом України]
[http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1023-12 Законом України "Про захист прав споживачів"]
[http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/161-14 Законом України "Про оренду землі"] та іншими актами законодавства.

Недійсність правочину, що прямо не випливає із закону повинна визнаватися в судовому порядку.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми
матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК ( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільному кодексу України], іншим законам України, які приймаються відповідно до [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 Конституції України] та [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України], міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів,
прийнятих відповідно до Конституції України.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства,
яке діяло на момент вчинення правочину.

'''Підставами недійсності договору є:'''

<big>недотримання в момент укладення договору стороною (сторонами) таких вимог:</big>

* волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
* правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей;

<big>договір є недійсним, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин):</big>

* у разі недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;
* укладення договору дарування від імені неповнолітнього без згоди органу опіки та піклування;

<big>також договір є недійсним у разі:</big>

* недотримання письмової форми;
* вчинення під впливом помилки;
* обману;
* насильства;
* якщо його вчинено під впливом тяжкої обставини.

== Практика Верховного суду України з питань визнання договору дарування земельної ділянки недійсним ==

Згідно з [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09 Постановою Пленуму Верховного Суду України №6 від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"],
''правочин може бути визнаний судом недійсним'' якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Відповідно до [http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09 Постанови Пленуму Верховного Суду України №6] від 6 листопада 2009 року, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України виходить із наступного, згідно із ч.3 ст.203 [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 Цивільного кодексу України] волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом [http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (ч.1 ст.229 ЦК).]

[[Категорія:Договір дарування‎]]
[[Категорія:Суди‎]]
[[Категорія:Нотаріат‎‎]]

Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки

2017-02-16T08:27:37Z

Hanna.savchuk:

Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки

2017-02-15T20:44:31Z

Hanna.savchuk: Створена сторінка: == Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки == '''Зміст''' # Нормативна баз...

== Визнання недійсним договору дарування земельної ділянки ==
'''Зміст'''
# [[Нормативна база]]
# [[Поняття договору дарування]]
# [[Підстави набуття права власності на земельну ділянку]]
# [[Підстави визнання договору дарування земельної ділянки недійсним]]
# [[Застосування правових наслідків недійсності договору дарування земельної ділянки]]
# [[Практика Верховного суду України у справах про визнання договорів дарування земельної ділянки недійсними]]

=== [[Нормативна база]] ===
* [http://Нормативна%20база Цивільний кодекс України][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15]
* [http://Нормативна%20база Земельний кодекс України][http://http://http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14]

=== [[Поняття договору дарування]] ===
Глава 55 [[Цивільного кодексу України]][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15] визначає поняття, загальні умови та підстави укладення договору дарування.
Відповідно до ч. 2 ст. 626 [http://Цивільного%20кодексу%20України Цивільного кодексу України][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15]договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 717 [[Цивільного кодексу України]][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15] визначає поняття договору дарування, так за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
Відповідно до ст. 726[[Цивільного кодексу України]][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15], що визначає правові наслідки порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи, у разі порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, - відшкодування його вартості.
Стаття 727 [http://Цивільного%20кодексу%20України Цивільного кодексу України][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15], виокремлює розірвання договору дарування на вимогу дарувальника, яке можливе за наявності наступних підстав:
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.
Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування.
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим.
У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.

=== [[Підстави набуття права власності на земельну ділянку]] ===
Відповідно до статті 14 [http://Конституції%20України Конституції України], земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Конституція України у статті 41 наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Підстави та порядок виникнення права власності на землю обумовлені формою власності на землю. Тому їх доцільно класифікувати на дві основні групи — підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю і порядок та підстави виникнення права суспільної (публічної) власності на землю. Крім того, підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю можна поділити ще на дві самостійні підгрупи, а саме — підстави та порядок виникнення права приватної власності громадян на землю і підстави та порядок виникнення права власності юридичних осіб на землю. Що стосується виникнення права суспільної (публічної) власності на землю, то його підстави також можна поділити на дві підгрупи — підстави та порядок виникнення права державної власності на землю і підстави та порядок виникнення права комунальної власності на землю.
Закон визначає наступні підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю. Підставою виникнення права власності па землю є юридичний факт, з яким і пов'язане виникнення цього права. Згідно з [http://Земельним%20кодексом%20України Земельним кодексом України] до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать:
- рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність;
- цивільно-правова угода;
- успадкування земельної ділянки.
Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають права власності на землю. Ці дії є складними за змістом, і вчинення їх регулюється правовими нормами, які у сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

=== [[Підстави визнання договору дарування земельної ділянки недійсним]] ===
Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються [http://Цивільним%20кодексом%20України Цивільним кодексом України][http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15], [http://Земельним%20кодексом%20України Земельним кодексом України],[http://Сімейним%20кодексом%20України Сімейним кодексом України], [http://Законом%20України%20"Про%20захист%20прав%20споживачів" Законом України "Про захист прав споживачів"], [http://Законом%20України%20"Про%20оренду%20землі" Законом України "Про оренду землі"] та іншими актами законодавства.
Недійсність правочину, що прямо не випливає із закону повинна визнаватися в судовому порядку.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми
матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК ( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити [http://Цивільному%20кодексу%20України Цивільному кодексу України], іншим законам України, які приймаються відповідно до [http://Конституції%20України Конституції України]та [http://Цивільного%20кодексу%20України Цивільного кодексу України], міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів,
прийнятих відповідно до Конституції України.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства,
яке діяло на момент вчинення правочину.
Підставами недійсності договору є:
1) недотримання в момент укладення договору стороною (сторонами) таких вимог:
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей;
2) договір є недійсним, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин):
у разі недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;
укладення договору дарування від імені неповнолітнього без згоди органу опіки та піклування;
3) також договір є недійсним у разі:
недотримання письмової форми;
вчинення під впливом помилки;
обману;
насильства;
якщо його вчинено під впливом тяжкої обставини.

=== [[Практика Верховного суду України з питань визнання договору дарування земельної ділянки недійсним]] ===
Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України в пункті 23 постанови від 6 листопада 2009 року [http://“Про%20судову%20практику%20розгляду%20цивільних%20справ%20про%20визнання%20правочинів%20недійсними” “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”], правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 [http://Цивільного%20кодексу%20України Цивільного кодексу України], якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Відповідно до [http://Постанови%20Верховного%20суду%20України%20від%2018.06.2014%20№6-69цс14 Постанови Верховного суду України від 18.06.2014 №6-69цс14], вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України виходить із наступного, згідно із ч.3 ст.203 [http://Цивільного%20кодексу%20України Цивільного кодексу України] волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (ч.1 ст.229 ЦК).